Розділ 2

РОЗДІЛ 2. Дівчина з яблуками
Сонце вже хилилося до вечора, коли Настя повернулася з поля. На руках — кошик яблук, волосся пахне свіжістю, а щоки — рум'яні від вітру.
Вона любила цей час: коли все навколо повільно стихає, коли в небі гуснуть барви, і навіть собаки гавкають якось сонно.
На подвір'ї, біля криниці, стояла мама — в хустці, з руками в муці.
— Де ти ходиш, доню? Я ж уже двічі кликала!
— Та яблука знімала, мам, он які гарні, — Настя поставила кошик. — Буде пиріг.
З хати визирнула бабуся Ольга, примружившись крізь сонце:
— І добре зробила. А то, поки молодість є, треба користуватись — потім не те яблуко й не той смак.
Мама скосила очі:
— Мам, ну не починай філософію.
У хаті пахло пиріжками. Софійка, молодша сестра, сиділа з телефоном і знову щось дивилася.
— Настю, — озвалася вона, навіть не відриваючись від екрана, — ти бачила, що той блогер Макс конкурс на наречену оголосив?
— Та бачила вже, — посміхнулася Настя. — Я навіть анкету заповнила.
— ЩО?! — телефон ледь не випав із рук. — Ти?! Ти навіть сторіз нормально зняти не вмієш!
Із сіней пролунав чоловічий голос:
— Який ще блогер? — це тато Степан зайшов, витираючи руки ганчіркою. — Знов якась нісенітниця?
Софійка пояснила все так швидко й емоційно, що вийшло майже як новини на телебаченні.
Тато лише гмикнув.
— Теж мені нареченого шукає. Замість того, щоб поле оборати.
Настя засміялася, та мама вже насупилася:
— Настю, я тебе прошу. Не влізай у ті дурниці. Знаєш, що то за люди? То все показуха. А потім ще й скажуть: "дівка з села в телевізор полізла".
— Мамо, я ж просто жартома заповнила, — Настя спробувала відмахнутись. — Хто мене там візьме?
Але в ту ж мить її телефон біпнув.
Вона машинально подивилася — і завмерла.
На екрані світились слова:
"Вітаємо! Ви пройшли попередній відбір. Очікуйте дзвінка від команди Макса."
Мама витерла руки об фартух, підійшла ближче.
— То що, вже й справді вибрали?
— Та, може, то жарт якийсь…
— Жарти ті ваші, з телефона, — буркнув тато. — Потім знов гроші з рахунку спишуть.
Бабуся, яка сиділа біля печі, тихо всміхнулася.
— А може, то доля, Настю. Он я колись теж у кіно не вірила, а потім з дідом на танцях познайомилась.
Софійка зойкнула від радості.
— Настю! Ти уявляєш?! Ти станеш зіркою! Я буду сестрою нареченої Макса! Я вже бачу нас у влогах!
— Я тебе зараз у влог відправлю — в сарай, — пробурмотіла мама, хрестячись.
Настя сиділа ввечері біля вікна. У дворі пахло димом і пирогами.
Вона знову перечитувала повідомлення — і не вірила.
"Очікуйте дзвінка від команди Макса."
Що вони скажуть? Коли? І… чого саме вона?
Барсик підняв голову й тихо гавкнув, ніби погоджувався: життя от-от перевернеться.
Телефон задзвонив рано-вранці — ще навіть півні не встигли як слід прокричати.
Настя, закутавшись у ковдру, намацала апарат десь між подушками.
— Алло?..
— Добрий день! — голос був надто бадьорий для шостої ранку. — Це редакторка шоу "Наречена для Макса"!
Ми щойно переглянули вашу анкету — і наш продюсер сказав: "О, ця дівчина має щось справжнє!"
Настя кліпнула очима.
— Ви… певно, помилилися. Я ж нічого такого не…
— Ні-ні! Ви чудова! Ми хочемо запросити вас на зйомки в Київ!
Сон, як рукою зняло. Настя сіла на ліжку, розпатлана, з великими очима.
— У Київ? Мене? — прошепотіла.
— Так! Ви потрапили до короткого списку фіналісток! Ми забронюємо вам квиток і готель. Зйомки через три дні.
Настя дивилася на телефон, ніби той от-от мав вибухнути.
— Я… Я подумаю.
— Добре, але довго не думайте! Ми ще сьогодні виставимо тизер. До зустрічі, Настю!
Ту-ту-ту.
Настя сиділа мовчки, а потім просто кинулася до вікна й вигукнула:
— Мамо!
За хвилину в кімнаті вже стояла вся делегація: мама з рушником на плечі, бабуся з чотками, Софійка з телефоном і тато з ложкою з-під сніданку.
— Що сталося? — хором.
— Та… мене кличуть у Київ. На телебачення.
П'ять секунд тиші.
А потім:
— Господи-Боже-милостивий! — схопилася мама. — На телебачення?! В чому ти туди поїдеш? В оцій куртці? Вона ж як з конопель!
— Та яке ще телебачення! — встав тато. — Вони там молодь дурять. То не конкурс, то обман. Зроблять посміховисько з дитини.
— Степане, не бурчи, — зітхнула бабуся. — Хай поїде, гляне, що то за Київ. Людина повинна бачити світ.
Софійка вже знімала сторіз.
— Всім привіт! Моя сестра потрапила на шоу "Наречена для Макса"! Це офіційно!
— Та забери той телефон, бо я тобі його в баняк запхаю! — гаркнула мама.
Софійка зойкнула й побігла в іншу кімнату.
— Настю, — мама знову повернулась до доньки, вже спокійніше. — А якщо вони там якісь аферисти?
— Та ні, мамо. Вони говорили офіційно, з акцентом столичним, — Настя намагалася усміхнутись. — І сказали, що все оплачують.
Тато потер лоба.
— Безплатний сир, доню, сам знаєш де.
— Тату, — Настя подивилась йому прямо у вічі, — я просто хочу спробувати. Раз у житті.
— Ну, — зітхнув він, — твоя доля. Тільки пам'ятай: хай хоч які ті з камерами — не дай себе зламати.
Бабуся кивнула.
— Сказано мудро. Візьми оберіг у дорогу, — вона підійшла, зняла з шиї маленький хрестик. — На щастя.
Настя притисла його до грудей.
— Дякую, бабусю.
Мама вже крутилася біля шафи.
— Так, треба плаття. І не те, що ти на весілля Оксанине вдягала — нове!
— Мамо, мені не до плаття…
— Та замовкни, — відмахнулась. — З людини треба зробити людину!
Увечері вся родина сиділа біля телевізора, але ніхто не дивився програму.
Усі обговорювали майбутню поїздку.
Тато мовчки лагодив стару валізу.
Мама рахувала, скільки грошей залишилося "на дорогу".
Софійка вже вивчала профіль Макса й цитувала його фрази.
— Він колись сказав: "Любов — це контент". Класно, правда?
Настя зітхнула:
— Не знаю. Подивимось, що він скаже без камери.
Вона не могла заснути до півночі.
Здавалося, що життя розділилося навпіл: до і після того дзвінка.
І хоч трохи страшно, але всередині тихенько тремтіло щось тепле, як перед новим світанком.
Ранок почався з суєти. У хаті все гуло, як у вулику.
Мама бігала з праскою, Софійка приміряла на Настю шапки, тато стояв біля воріт і вже втретє казав:
— Якщо тебе там щось не сподобається — сідай у перший поїзд додому. Ніхто не образиться.
— Та знаю, тату, знаю, — сміялась Настя, натягаючи на валізу блискучу стрічку, щоб потім відразу впізнати серед чужих.
Біля автобуса зібралося півсела — всі хотіли побачити "нашу телевізійну зірку".
— Настю, не забудь згадати село! — кричала продавчиня Галина. — І щоб без сорому, що ми без тротуарів!
— А ти там хоч заспівай щось, — додала бабуся сусідки. — Хай бачать, що не гірші ми за міських.
Автобус рушив, і Настя махала руками, поки обличчя рідних не розчинились у тумані дороги.
Дорога до Києва видалась довгою — три рази міняли автобус, один раз заблукали, і якийсь дядько постійно пропонував допомогти "донести валізу до метро".
Настя чемно відмовлялася, бо бабуся ще зранку сказала:
"У місті всі посміхаються, але не всім треба вірити."
Коли вийшла на перон столичного вокзалу, світ здався їй іншим: високим, шумним, блискучим.
Машини гуділи, небо тиснуло рекламами, і навіть повітря пахло... кавою й поспіхом.
— Настю Кравець? — обережно запитала дівчина з бейджем біля виходу.
— Так, я.
— Вітаємо у команді "Нареченої для Макса"! Я Поліна, ваш координатор.
Поліна була схожа на модний журнал, який ожив: ідеальна зачіска, блискучий планшет, усмішка на тисячу ват.
— То ви з села, так? — вона швидко глянула на анкету. — Це чудово! У нас потрібен контраст. Простота, щирість, енергетика "з народу".
— Контраст? — перепитала Настя.
— Так-так! Ви — золото. Тільки, будь ласка, трохи менше "дякую" і "будь ласка" в кадрі. Має бути природно, але сучасно.
Настя кивнула, хоча не дуже розуміла, як це — "менше будь ласка".
Їх посадили у чорний мікроавтобус, який мчав між висотками.
Настя визирала у вікно, дивуючись:
"Скільки тут людей! І ніхто нікого не знає…"
Готель, у який її привезли, мав запах дорогого шампуню й нових килимів.
У кімнаті — біла постіль, дзеркала, і все блищить.
На тумбі лежав конверт:
"Настя Кравець. Завтра о 10:00 — знайомство з Максом. Будьте готові. Камери працюватимуть."
У Насті затремтіли пальці.
Вона сіла на край ліжка, розмотала хустинку з яблуками, які мама поклала "на перекус", і посміхнулась.
"Я тут. Справді тут. І завтра зустріну того самого Макса, якого всі знають, крім мене."
Телефон дзенькнув — повідомлення від Софійки:
«Ти вже в Києві? Виглядай круто, бо вся школа дивиться стрім!»
Настя засміялась уголос.
"Та хай дивляться. Головне — не втратити голову."
Наступного ранку двері до зали зйомок відчинилися, і Настя побачила його.
Макс стояв посеред студії — високий, впевнений, із тією самою усмішкою, від якої коментарі в інтернеті спалахували серцями.
Він обернувся.
Їхні очі зустрілися.
І в ту мить, поки камери ще не почали зйомку, вона подумала:
"Може, дарма я не дивилася його відео. Бо тепер мені цікаво, який він — без фільтрів."
А Макс, побачивши дівчину з простим поглядом і косою, прошепотів майже собі:
— Оце так… контент.