Розділ 1

Макс прокинувся від звуку сповіщень — сотні сердечок, коментарі, позначки.
Телефон миготів, ніби маленьке сонце. Звична картина.
Але замість радості — легке відчуття втоми. Як після занадто гучної вечірки, де музика ще дзвенить у вухах, а душа просить тиші.

— Доброго ранку, мільйоннику, — пробурмотів сам до себе, глянувши у дзеркало.
Там дивився хлопець із ідеальною зачіскою, білими зубами і легким цинізмом в очах.
Іноді він не впізнавав себе.

Макс був блогером — не просто блогером, а цілою індустрією.
Три мільйони підписників, власна команда, брендова кава з його ім’ям.
І постійна гонитва: за лайками, за трендами, за увагою.

Він усміхався навіть тоді, коли хотів мовчати.
Бо камера не терпить тиші.

Цього ранку він мав ідею. Абсурдну, але ефектну — конкурс на наречену.
«Хай буде шоу, хай глядачі голосують, хай буде драматично!», — вирішив він.
Просто контент. Просто гра.

Він не вірив у любов — принаймні, так сам собі казав.

– Головне, щоб було вірально, — кинув менеджеру.
І натиснув “Почати ефір”.

— Привіт, мої улюблені! — посмішка, наче вимкнути прожектор. — Сьогодні у мене для вас новина, від якої Інтернет вибухне!
Чат одразу ожив.
— Я… шукаю наречену!
Коментарі посипались, як конфетті. Хтось сміявся, хтось писав “омг”, хтось уже надсилав заявки.
Макс насолоджувався увагою, як актор оплесками.

А десь далеко, за сотні кілометрів — у маленькому селі на Полтавщині — Настя саме знімала білизну з мотузки.
Вітер пахнув яблуками. Під ногами хрускотіло листя.
Телефон у неї був старенький, часто зависав, але коли ввечері вона гортала новини, то натрапила на короткий ролик:
“Блогер Макс шукає наречену! Умови — на сайті!”

Вона засміялася.
— Теж мені, наречений. Хай шукає серед своїх гламурних.

Та через п’ять хвилин — просто з цікавості — зайшла на сайт.
Там потрібно було відповісти на кілька запитань:
“Який ваш ідеальний день?”
“Що для вас любов?”
“Що ви ніколи не зробите навіть заради кохання?”

Настя написала чесно.
Про світанки над полем, про запах свіжоспеченого хліба, про те, що любов — це не лайки. І натиснула “Надіслати”.

Без фільтрів. Без наміру виграти. Просто — так.

Кілька днів потому у Макса був звичний день перегляду анкет.
Асистентка кидала йому одне відео за іншим:
глянцеві обличчя, яскравий макіяж, усмішки, відрепетирувані фрази.

— Наступна.
— Наступна.
— Наступна.

І раптом — фото. Звичайне, з телефона.
Дівчина у вишиванці, у руці кошик яблук, усмішка трохи невпевнена, але така жива, що ніби теплішає в кімнаті.

Він натиснув “плей”.
— Привіт, мене звати Настя, я з села. Не дуже знаюся на всіх ваших “стрімах”, але якщо вже шукаєш наречену — то бажаю знайти справжню.

П’ять секунд тиші.
Потім Макс засміявся. Але не так, як зазвичай. Не штучно. А щиро.
— Запишіть її у список, — сказав він, відвертаючи погляд. — Просто... цікаво.

І чомусь увесь вечір не міг перестати думати про яблука.

Того ж вечора Настя сиділа на ґанку, слухала цвіркунів і сміялася над своєю витівкою.
“Хто я така, щоб потрапити у конкурс зірки?”
Та коли наступного дня на телефон прийшов лист:
“Вітаємо! Ви пройшли попередній відбір”,
вона довго сиділа мовчки.

Десь там, у великому місті, хтось обрав її серед тисяч.
І серце — зовсім не за планом — зробило маленький, ледь помітний стрибок.