***

       Сигнал загального збору я почув у колодязі охолоджувача третього реактора.

       Почув і здивувався. «Загальний збір» – це «тривога». А для тривожних сигналів наше дільце було дуже ретельно продумане. Як і будь-яке інше. У команді я вже не перший рік. Знаю, про що кажу. «Смерть помилкам!» – відомий девіз Капітана. Напевно, тому ми звемо його Смепом. Втім, у судновій ролі написано те ж саме – капітан Смепенко. Любити не зобов'язує, але за неповагу може вбити. У порядку виконання девізу.

      Другим після Смепа в нашій команді числиться Віт. Він же Віталій – електрик Божою милістю. Хоча подружка його, Василина, сестра Смепа, іншої думки: нехлюй, п'яниця й бабій. Тільки неправда це. Працює Віт завжди тверезим. І який же він «нехлюй»? Найбільш дисциплінована людина в екіпажі: у порту заходу завжди гальмує біля найближчої нічліжки й до самого старту бороди своєї звідти не показує. Аж поки ми з Тунгою за годину до вильоту за ним не прийдем. З місця не зрушиться. Склад склотари під ліжком і невдоволена оплатою дівчина – поза рахунком: збирається він швидко по першому поклику. У тому розумінні, що не впирається й не заперечує, щоб я відніс його на корабель.

     Ось тільки вчора він був чимось незадоволений. Сіпався та все поривав кудись іти. Тунге навіть довелося йому на довбешці щось придавити. Мануальна терапія, отак! А після цього тиску – як відрізало. Навіть сопів. Дитя зірок.

      До речі про Тунге – Роман Кабіров. Вихваляється, що тунгус: пика плоска, ніс картоплиною, хитре примруження короткозорих очей. Тільки здається мені, що ніякий він не «тунгус», а звичайний китаянка: низенький, щільний і дуже міцний. Особливо по частині медицини й двигуна. Власне, якби не він, навряд чи ми кудись полетіли. Дуже, знаєте, навряд чи.

     Ну, і, щоб вас вже з усіма познайомити, коротко про себе: Ян, фанат чистоти й порядку, відповідальний за корпус і все, що не має відношення до навігації й локомоції: від камбуза до гальюнів. Завжди на підхваті: маршал пензлика й фарби. Щоб, значить, кишки корабельні потішали зір, не шуміли й не пахли.

      Ян – це моє справжнє ім'я. Без всяких скорочень, натяків на пристрасті або походження. Отже в екіпажі – сама поважана людина. До мене завжди звертаються тільки на повне ім'я: «Яне, якого біса в сортирі смердить»? «Яне, коли жерти будемо»? «Яне, колектор у п'ятому відсіку плаче».

      І ніби дорослі люди, а простих речей не розуміють: який «стіл», такий і «стільчак». Дайте грошей на свіжі продукти й смердіти не будете. А на сльози трубопроводів нарікати й зовсім несправедливо. Балія-то наша – не заводського збирання: ні документів, ні страховки, ні реєстрації. Що називається: до першого інспектора. Але це нікого не хвилює. Тому що такий план. Корабель ми два роки з брухту збирали. Самі. Звідси й певність, що у вузлах і в механізмах електронні стукачі-шпигуни не ховаються. Оті, що кожному стрічному доповідають, звідки й із чим судно припленталось. Тому з усієї банди кастом-пиплів побоюємось тільки емпатів, які душу топчуть, не знімаючи взуття, на предмет сепарації агнців від вовчаків. Брехню в момент просікають. Ну, а після них вже поліція слідство веде: якщо твоя казка – брехня, то на що натякає? І скільки за такий натяк карним кодексом передбачено?

      Тільки даремно я це. Не до гаразду... Ледве половину перегону здужали, годину тому на гальмування розгорнулись, а я вже про таможню. Згубна прикмета. Але мені можна. Оскільки – псих. Ні. Справки в мене нема. Це я сам собі такий діагноз поставив. Мені простіше себе картати за недолугість, аніж Творця. Не хочу вірити, що наш світ споконвічно божевільнею задумувався. Розумієте?

      Але про віру – після. «Тривога», все-таки...

      А ось і кают-компанія. І всі вже в зборі: Смеп, Тунга, бородань Віт. Я – останній. Ще б пак: кораблик маленький, а шлях довгий. Що не дивно, якщо співвіднести мої габарити з діаметром колодязя, з якого довелося терміново вибиратися. А причину переполоху з порогу бачу – не Віт це. Хоч і бородань. Зріст, одежинка, борідка... все, як у Віта, а сам вітопод старіший за нашого електрика років на двісті буде.

      Як же це ми переплутали? 

      Смеп револьвер на дідуся направив, але дивиться на нас із Романом. Дивний такий погляд: кают-компанія – тридцять кубів, ні літром більше. Від мене до Тунги метра три. Вважай, по кутах розосередилися, а Смеп якось на нас двох дивитися вхитряється.

      Недобре дивиться. Суворо. Зло.

      – Ви кого приперли, бендюжне кодло?

      – Е... – сказав Роман.

      Якось сміливо це в нього вийшло. Нервує, напевно. А ще лікар.

      – Припустимо, Тунга сліпий. Але ти-то, Яне? – гне своє Капітан. – Хто це такий?

      На цих словах дідусь стрепенувся:

      – Нічехираніус, ювелір, – сказав він гордо, набуваючи поважного вигляду. – Тридцять років відлюдництва в глибокому космосі. А це мої помічники й учні...

      Незнайомець гойднувся й плавно повів рукою до порожнього крісла в кутку відсіку:

      – Сизрань Кохонсіо, – він обернувся й глянув крізь мене на двері. – А це Юрій. Наш трюм тріщить від скарбів, панове. Довгі роки копіткої роботи. Цей безцінний дар ми хочемо запропонувати вашій планеті за цілком помірну плату...

      – Деліріум тременс, – пробурмотів Роман. Певно, на своєму, тунгуському.

      Тільки я й без перекладу бачу, що «білочка». Тепер питання – чия? Як же це я старого замість Віта на борт притягнув? Хіба що борода й одяг. А в нічліжці напівтемно, у цілях інтиму. Щоб їм, значить, затишніше було своїми справами займатися.