Запах щастя

Село Капернаум притулилося на північному заході Галилейського моря. Повітря тут завжди було просякнуте сіллю, водоростями та запахом свіжовиловленої риби. Ранком рибалки поверталися на берег, витягали човни на пісок, витрушували сіті. Їхні голоси, змішані з криками чайок, були єдиною музикою в селі аж до самого заходу сонця.

Будинок Йосифа та Леї стояв трохи осторонь від інших. Збудований із темного вулканічного каменю, він добре зберігав прохолоду в спекотні дні. У ньому було лише дві кімнати.

Перша, спільна, слугувала і кухнею, і майстернею. Біля стіни стояли глиняні глечики для води та зерна, а на глиняній підлозі лежали рибальські сіті — головне багатство родини. Тут же, на кам’яній печі, Лея готувала їжу.

Друга кімната була маленькою спальнею. На підлозі лежали тонкі солом’яні циновки, на яких спали Йосиф, Лея та їхній син Йосія. Дім був простим, без надмірностей, але в ньому панував лад. Життя тут ніколи не завмирало: робота тривала від ранку до ночі. І хоча Йосія вже давно мав би допомагати батькам, він надавав перевагу іграм з іншими дітьми.

— Не хочу я бути рибалкою! — знову крикнув він, дивлячись на матір. — Не хочу лагодити сіті й вічно тхнути рибою! Не хочу, щоб люди відверталися від мене, наче я прокажений!

— Але ж батькові потрібна твоя допомога. Йому вже важко справлятися з усім самому, — продовжувала вмовляти сина мати. — І якщо не рибальством, то чим ти будеш займатися? — допитувалась Лея.

— Я ще не вирішив, — гордо відповів хлопець.

— Але ж тобі треба щось вирішити! — Лея не здавалася. — У нас немає грошей, щоб ти просто сидів, склавши руки! Подивися на батька! Він старіє. Він не може один справлятися з усім.

— І що з того? Я маю бути рабом тільки тому, що він старіє? — в очах Йосії спалахнув вогонь образи. — Ви просто хочете, щоб я згнив, як і ви, у цьому селі! Щодня одне й те саме: сіті, човни, риба, сморід... Я це ненавиджу!

Лея опустила голову, її плечі зсутулилися. Вона підійшла ближче, поклала руку йому на плече.

— Йосіє, це наше життя. Ми робимо це заради тебе. Щоб у тебе була їжа, щоб був дах над головою.

— Їжа? — він різко скинув її руку. — Я не хочу таку їжу! Я хочу жити, як інші! Я хочу бути багатим, а не сидіти в смердючій халупі й думати, як не померти з голоду! Я мрію про краще життя, а ви… ви просто тягнете мене на дно. Ви мені заважаєте!

Сльози повільно потекли щоками Леї. Вона мовчки дивилася на сина, її очі були повні болю.

— Я... я ніколи не думала, що ти можеш таке сказати... — її голос тремтів. — Усе, що ми робили, ми робили для тебе.

Йосія, побачивши сльози, на мить завмер. Але потім його лють спалахнула з новою силою. Він відчував себе в пастці, й єдиним виходом здавалося ще більше вколоти її, щоб вона залишила його в спокої.

— Так, ви щось робили. І що з того? Хіба я просив про це? Я б краще жив на вулиці, ніж щодня почувався злидарем і дивився на ваші... ваші нещасні обличчя.

З цими словами Йосія відвернувся від неї й вибіг з дому, залишивши Лею стояти посеред кімнати, стискаючи кулаки та беззвучно ридаючи.

— Щастя не в грошах, синочку, — промовила Лея услід синові, що віддалявся. — Сподіваюся, ти колись це зрозумієш.

Йосія йшов, усе ще палаючи від злості, і слова матері, сказані йому навздогін, здавались лише черговим докором. «Щастя не в грошах, синочку», — прошепотіла Лея, а він у думках уже підраховував, як далеко зможе втекти, щоб ніколи більше не повертатися до цього запаху риби й вічних розмов про злидні. Він мріяв про велике життя, де не треба буде нікого слухати, а гроші самі текли б йому в руки.

Він уже майже дійшов до місця, де зазвичай зустрічався з друзями, коли його зупинив незвичний шум. Біля самого берега, де хвилі ліниво накочувались на гальку, зібрався великий натовп. Люди стояли плечем до плеча, їхні обличчя були звернені до одного чоловіка. Цікавість виявилась сильнішою за образу, і Йосія, забувши про друзів, попрямував туди. Він проштовхнувся крізь ряди рибалок і жінок, доки не опинився досить близько, щоб побачити, хто стоїть у центрі уваги.

Йосія завмер. На невеликому пагорбі, що здіймався над натовпом, стояв чоловік. Його одяг був простим, але від нього йшло таке спокійне й величне сяйво, що хлопець одразу зрозумів — це не просто мандрівник. Він говорив спокійно, але голос його був сильним і чистим, долинав навіть до найдальших рядів.

Це був Ісус. Він дивився на людей з такою любов’ю і мудрістю, що Йосія раптом відчув себе маленьким і нікчемним. Ісус говорив про Царство Небесне, про милосердя, і про те, що кожен важливий для Бога. І тут, ніби спеціально для Йосії, прозвучали слова, від яких у нього перехопило подих.

Ісус підвів очі до неба й сказав:

«Шануй батька твого і матір — це перша заповідь з обітницею: щоб добре тобі було й щоб ти довго жив на землі».

Йосія здригнувся. Ці слова прозвучали так, ніби були сказані особисто йому. Обітниця добра й довгого життя — саме те, про що він мріяв! Але ж щойно, всього кілька хвилин тому, він ображав свою матір і бажав зла їй і батькові. Вперше за довгий час він відчув не злість, а справжній сором.

Слова, сказані цим дивовижним чоловіком, Ісусом, пройшли крізь Йосію наскрізь. У його дванадцятирічній душі щось змінилося. На мить він уявив інше життя. Не те, про яке мріяв — повне грошей і неробства, а те, яке було обіцяне: довге, сповнене благополуччя, без образ, з повагою до батьків як до основи всього. Він побачив себе дорослим, сидячим поруч зі старим, але щасливим Йосифом, і Лею, що всміхається йому.

Йосія заплющив очі, струснув головою, намагаючись позбутись цього видіння. Коли він знову відкрив їх, то побачив, що Ісус дивиться прямо на нього — спокійно, без осуду, наче читає його думки. Йосія знітився. Йому стало соромно за свої слова, за свою злість і за те, як він ранив свою матір. Але Ісус, якого одні називали Учителем, а інші просто Ісусом, повільно кивнув, ніби благословляючи його на новий шлях.

Йосія кивнув у відповідь, потім розвернувся і побіг додому. Не до друзів. Не до моря. А до своєї матері. Щоб попросити пробачення. Чомусь саме це зараз здавалося найважливішим. Кожен крок був сповнений новим почуттям, яке він раніше не знав — покорою.