Розділ 4

Розділ 4

Оля 

  Невпевнено підіймаюся на другий поверх, вже збираюся стукати, але рука наче завмирає. Щось підказує, що мені потрібно поговорити з Лідією Вікторівною сам на сам. Неквапно піднімаюся поверхом вище і стукаю.

   Лідія мовчки відкриває двері і запрошує всередину. Я йду слідом за нею, чекаючи на якусь особливу розмову. На столі вже стоїть ароматний чай з корицею і Лідія дивиться просто мені в очі.

 ― Ти сідай, Олічка. Я тебе ображати не буду дитинко, не бійся мене.

Сідаю навпроти і вдихаю ароматний напій.

 ― То як звуть твоїх батьків, дитинко?  ― запитує Лідія, обережно опускаючись на стілець. 

 ― Маму  ― Наталя, батька  ― Олег Петрович,  ― відповідаю.

 ― Я маю на увазі твоїх справжніх батьків, дитинко?

   Від цього запитання в мене наче мороз шкірою пробіг. Невже Микола їй розказав? Укол розчарування боляче впився в серце. Я ж довіряла цьому незнайомцю! Лідія Вікторівна наче все зрозуміла і промовила:

 ― Олічка, ти не думай, що це мені Миколка розказав. Ні, я хоч і називаю його щуриком, але насправді він не такий.

 ― Але тоді звідки ви знаєте?  ― запитую спантеличено. 

 ― Звідки в тебе цей кулон?  ― запитує, а мені все терпне всередині.

 ― Який? Ось цей?  ― і витягую з-під блузки невеликий кулончик. Мовчить, напевно, його має на увазі. 

 ― Я випадково його помітила вчора, коли ти прийшла прощатися. То звідки дитино, хто на фото?

 ― Цей мій справжній батько, але я його не знала ніколи. Мама завжди казала мені, що він помер. Знаєте, я не дуже любила маму, вона була наркозалежною, не дуже про мене турбувалася…а от батько був для мене завжди якоюсь рожевою нездійсненою мрією. Чимось таким недосяжним, я завжди відчувала, що він був хорошим,  ― я розказувала і цим ворушила свої дитячі болючі фантазії, а потім, як поглянула на Лідію, то побачила, що вона вся в сльозах.  ― Ну, ви чого?  ― намагаюся її підбадьорити.  ― Напевно, ви про свого сина згадали, мені Микола розказував. 

 ― Мій син був твоїм батьком. 

 ― Що? 

 ― Ти моя внучка. 

Я сиділа ошелешено, а Лідія продовжувала плакати. 

 ― Відкрий першу шухляду, там є фотоальбом,  ― почала Лідія.

Я дістала світлини. На них і справді був мій батько, такий молодий та квітучий. Я гортала фотографію одна за одною, а сльози самі лилися рікою.

 ― Це я дитинко в усьому винна. Я стара вперта криса. Мій син закохався, коли йому було лише двадцять. Дівчина була старшою за нього, та ще й з неблагополучної сім'ї. Її батьки пили і вона росла сама по собі. Коли він привів її на знайомство я одразу її не взлюбила. Страшенно лютувала на сина за неї. Син деякий час протистояв моїм нападкам, але за трохи здався і вони розійшлися. Але життя його зійшло нанівець. Став випивати, гуляти в сумнівних компаніях. Через два місяці його переїхав потяг. Він був випивший, тож не помітив його. Після цього я зненавиділа її ще дужче. А коли та прийшла на похорон, просто вигнала її. Але я не знала, що вона була вагітна. Я не знала про твоє існування. Лише вчора, коли випадково побачила кулон, зрозуміла, хто ти…

   Мені було боляче, так боляче, як ніколи в житті. Чому люди пхають свої щурячі носи в чужі життя та долі? Для чого руйнують чиєсь щастя?

 ― Ви,  ― сльози давили мене  ― це ви в усьому винні. 

 ― Так, так, ти права, дитино. Але я лише хотіла захистити свого сина. А натомість вбила, загубила ж своїми руками. Загубила їх обох. 

 ― Чому ви такі злі?

 ― Я…я вже покарала  себе. Після того випадку я більше не дозволила собі бути шасливою. Свідомо прирекла себе на самотність. Я ніколи не була одружена, кохана і мене ніколи не кохали. Син був мої світлом, моїм життям, розумієш?  ― говорила Лідія, але я, наче десь зникла, десь розчинилася.  ― Якби я знала, що у мене є внучка, все було б по-іншому, повір, Олічка,  ― вона поклала свою руку на мою, але я швидко її висмикнула. 

 ― Мені треба йти, вже час,  ― я різко встала і похапцем витирала сльози. Потім швидко зібралася і вибігла з квартири.

###

   Лідія Вікторівна самотньо лежала у ліжку. Життя її покидало у світле свято Різдва, схоже, чуда для неї не станеться. 

###

   Оля виглядала схвильованою, коли прийшла до мене. Щось було незрозуміле в її очах. Третій день Різдва добігав кінця і я відчув, що полюбив це свято знову. Знову завдяки Олі.

 ― А давай провідаємо Лідію Вікторівну,  ― раптом запропонувала Оля.

 ― Ну гаразд, невже тобі і справді сподобалася ця нестерпна стара?  ― щиро дивуюся.

 ― Ну не те, щоб сподобалася, але щось є в ній споріднене зі мною. Ти ж сам казав, що ми дуже схожі?

 ― Ну так, казав, але це був жарт.

 ― А знаєш, як кажуть, у кожному жарті є доля правди,  ― каже Ольга і тягне мене вверх сходами.

   Стукаємо у двері і чемно чекаємо, поки Лідія Вікторівна відчинить.

 ― Хто там?  ― питає стара ледь чутно.

 ― Це мишки, одна  ― Миколка, а інша ― Ольга,  ― жартую.

Мовчання. Щось не схоже на Лідію Вікторівну. Нарешті почулося клацання і двері відчинилися.

 ― Ну, заходьте, раз прийшли.

Ми заходимо і я помічаю протяжні погляди між Ольгою та Лідією Вікторівною. 

 ― Яке ж Різдво без сім'ї, правда?  ― запитує Ольга і диться на неї.

Лідія лише ствердно киває. 

 ― Різдво  ― це ж чудове свято, чи не так?  ― знову питає Ольга, але дивиться вже на мене. 

Я теж ствердно киваю.

 ― Ну от і чудово!  ― плескає в долоні Ольга.  ― То що, може, перекусимо? Але вже вибачайте, мандаринів не буде, ну, не виношу я їх запах!  ― і сміється.  ― Але є апельсини,  ― і кладе на стіл торбинку цитрусових. 

 ― Сподіваюся, ти це не в грузина на ринку купувала?  ― запитую.

 ― Звідки знаєш?  ― щиро дивується Оля.  ― В нього, але він сказав, що сладкіє.