Розділ 3

Оля

   Збираюся на побачення з нахабним незнайомцем. Серце тріпоче, очі горять. Обираю найкращу сукню з гардеробу, хоча і не найтеплішу. Сподіваюся, що ми не гулятимо довго містом, а все-таки десь сядемо у затишному кафе.

  Йду швидким кроком, так як уже запізнююся. А якщо втече? Не дочекається мене? Ще більше пришвидшую темп. Але він стоїть, чекає, посміхаюся і поправляю шапочку.

 ― Ну, привіт, незнайомцю.

###

   Розмова з Ольгою пішла сама по собі. Нам було так легко, наче ми знайомі уже сто років, а не познайомилися тільки що. 

 ― Як ти знайшов мене?  ― запитує Ольга, а я знову відчуваю себе буряковим фрешом.

 ― Ти загубила свою візитку в тому місці, де збиралася купити мандарини. До речі, пробач, але в мене не було вибору, я мусив доставити їх Лідії Вікторівні, інакше, клянуся, мені би був гаплик!  ― кажу, а сам несміливо хапаю її за руку. Лідія Вікторівна зараз би була шокована з сміливості цієї мишки по імені Миколка. Оля приймає мою руку, і я, відчуваючи її холодні пальці, кладу наші руки в кишеню своєї куртки.

 ― А хто така, ця Лідія Вікторівна? Начальниця твоя?  ― запитує, а я відчуваю, як зігріваються її пальці в моїх руках.

 ― Ну, майже,  ― посміхаюся,  ― це моя сусідка. Але насправді вона мені, як мати і навіть батько. А ти знаєш, ви чимось схожі. Якби не знав, що в неї немає дітей, подумав би, що ти її донька,  ― жартую. ― Але в неї немає дітей, а в тебе є батьки. 

 ― Насправді,  ― почала Оля, але якось затихла, наче вагаючись чи говорити мені, але продовжила,  ― мої батьки мені не рідні, я прийомна. Але вони для мене ніколи не були чужими. Моя мати померла, коли мені було 6. Вона була наркоманкою, тож…Знаєш, я майже її не пам'ятаю, але це й добре, бо те, що я пам'ятаю, це не хороші спогади, розумієш?

 ― Розумію,  ― кажу і стискаю її руку міцніше.  ― Я теж втратив батьків два роки тому. Автокатастрофа. Якраз перед новорічними святами, вони поверталися додому…але.

   Вона повернулася до мене обличчям і просто дивилася в очі. Я стояв і думав, це вона. Якби не Лідія Вікторівна, ми б не зустрілися з нею. Тепер я просто зобов'язаний виконати її останнє прохання.

 ― Я знаю, що про таке не просять на першому побаченні, але ти не хочеш познайомитися з Лідією Вікторівною?

###

Оля

   Ми піднімаємося на третій поверх. Насправді, мені було дуже цікаво познайомитися з цією Лідією Вікторівною. Мене завжди захоплювали такі люди, як мої батьки. Ті, хто для нерідних ставав навіть ближче за рідну кров. Я своїх не пам'ятаю, лише маму і то з не найкращої сторони. Батька взагалі ні разу вживу не бачила. Я мала лише маленький кулончик з його фото. Колись, як мені було п'ять, знайшла його у мами і запитала, хто це. Вона кричала тоді на мене, але врешті-решт сказала, що це мій тато. Через рік вона померла, а я опинилася у дитячому будинку. Я пробула там десь півроку і потрапила в родину до своїх "справжніх батьків". Вони дійсно були для мене справжніми. Тому я завжди намагалася їм всіляко віддячити, чим могла. 

 ― Хвилюєшся?  ― запитав мене Микола перед вхідними дверима.

 ― Ні, чому?  ― я і справді не хвилювалася. Хоча він по дорозі сюди розказав, що Лідія Вікторівна  ― бабуся з перчинкою. А також попередив, що вона хворіє і переказав мені її останню просьбу.

   Вирішила підбадьорити його усмішкою і він нарешті постукав.

###

 ― Іду, іду,  ― почулося з-за дверей бурмотіння старої.  ― Це ти, мишка?

   Я відчував себе так, наче на мене вилили відро червоної фарби. Лідія Вікторівна ж не знає,що у дівчини прізвище Мишкіна. Щоб ще де Ольга не подумала, що це ми так з Лідією Вікторівною над нею жартуємо. 

 ― Це вона мене мишкою називає,  ― швидко пояснюю, дивлячись на Олю.

Та зрозуміло киває і сміється. 

 ― І знаєш, мишка, це ще лайтовий варіант, часом я взагалі щурик в неї.

Оля сміється дужче.

 ― Це все через мій ніс, хай йому грець тому носу. 

 ― А може, через писклявий голос?  ― посміхається по-доброму Оля.

   Нарешті двері відчинилися і на порозі стоїть Лідія Вікторівна. 

 ― Проходьте, дітки. А то вже старенька зачекалася. 

Подумати тільки, сама доброта, ну, прямо ангел у плоті, як Ольгу побачила! А де ж її уїдливі зауваження поділися? Суворий вигляд та погляд з-під лоба?

 ― То ти значить і є та сама кралечка з ринку?  ― запитує Лідія, а сама піднімає окуляри до самих очей, щоб добре розгледіти гостю.

 ― Так, я Ольга Мишкіна. 

Лідія якось аж оторопіла.

 ― Ти не подумай доню, що це я тебе…

 ― Я вже все пояснив Олі, що мишкою ви мене називаєте. 

 ― Ну, от і добре, щурику. А то я геть не вмію притворятися,  ― сказала якось піднесено і гупнула палицею по підлозі, від чого я знову здригнувся. Напевно, я ніколи не звикну до цього гупання.

   У Лідії Вікторівни пахло мандаринами і свіжими пиріжками. От що вміла добре ця стара, так це готувати і принижувати мене. 

 ― А ну коца зі столу!  ― гукнула Лідія Вікторівна, зганяючи кота.  ―  Ви не думайте, Олічка, цей котик хороший, чистоплотний. Він навіть в туалет у квартирі не ходить.

 ― Авжеж, не ходить,  ―  підхопив я,  ― бо ходить робити свої справи на мій вхідний килимок. 

Оля щиро розсміялася.

 ― Ти, щурику, багато не говори. Ліпше чай нам з Олічкою зроби, я ось пиріжків гарячих напекла.

   Встаю і вмикаю електрочайник. Оля сідає навпроти Лідії Вікторівни.

 ― Олічка, Миколка в нас хлопчик хороший. Ображати тебе не буде. А от ти його можеш інколи, це, так сказати, тримає його в тонусі. Правда, мишка?  ― запитує знову, грюкаючи палицею.

   Цього разу я мужньо витримую цей стукіт і думаю, чого це Лідія Вікторівна говорить про мене, як про п'ятирічного хлопчиська?

 ― Я це замітила,  ― усміхається Оля, від чого на душі стає так тепло. 

 ― Дитино, якби не цей чоловік я би вже давно лежала в сирій землі, а так тримаюся. Є заради кого жити.