Розділ 2

Оля

   Новий Рік пройшов у родинному колі, було атмосферно і дуже по сімейному, ніхто особливо й не помітив відсутність мандаринок на столі, а я в глибині душі раділа, що мені не прийдеться знову відчувати їхній запах. Глибоко вночі, слухаючи шум салютів, мені чомусь згадалось лице незнайомця. Мушу визнати, мужчина він доволі симпатичний і характер у нього вольовий – відстоює власну думку і має чоловічий стержень. Мені такі до вподоби.

   Через кілька днів після Нового Року мене на порозі чекав сюрприз – ящик мандарин. В ньому я знайшла невелику записку: “Сподіваюся, мандарини будуть не кислі, бо кислого чоловіка ви вже зустріли.” Я посміхнулася. Ще ніколи в житті я не була така рада мандаринам. Навіть їх запах мене не дратував, а навпаки, підіймав настрій.

           ###

   Я не вправі сердитися на Лідію Вікторівну. Вона і справді в певній мірі замінила мені батьків. Їх не стало два роки тому, перед самими новорічними святами. Вони поверталися з-за кордону на машині. Мороз лютував, на дорогах стояла ожеледиця. Вони слухали різдвяні пісні і мріяли якнайшвидше повернутися додому. Але не судилося…Вони загинули моментально, обоє. Від них мені лише залишився вцілілий багажник, в якому була ялинка та ящик мандарин. Ймовірно, вони купили їх десь по дорозі, але ця дорога для них була останньою.

   Так, я вже не був маленьким хлопчиком, тоді мені було 31, але я плакав так, наче мені всього 13. Я забрав ту ялинку з мандаринами. Вони так і простояли усі свята в кутку кімнати. Ялинка засохла і обсипалася, так і не бувши прикрашеною, а з нею загинула і моя радість. Моя віра у чудеса. З того часу я ненавиджу зимові свята. За кілька місяців я переїхав, бо спогади були надто болючими. Ну а там вже й познайомився з Лідією Вікторівною.

   І зараз я знову йду на ринок, сам не знаю чому. В надії відшукати ту незнайомку? Але як? Підходжу до того місця, де купляв мандарини.

 ― Добрий день.

 ― Добрий, знову мандарини хочете?  ― запитує продавець.  ― Так їх вже немає.

 ― Та ні. 

 ― А що тоді? Є ось апельсини свіжі, груші. Чи може ви ту дівчину шукаєте, в якої мандарини вихопили?

   Я спалахнув рум'янцем, невже навіть продавець помітив мою симпатію до неї?

 ― Якщо так, то можу допомогти вам, вона тоді загубила тут свою візитку. Ну, а може і спеціально, хто знає?  ― і усміхається, підморгуючи мені.

   Я нічого не відповідаю, лише беру візитку і мовчки йду геть. Відчуваю, що моє обличчя перетворилося на червоний буряк, з якого можна сік вичавлювати. 

   Невже мені вперше в житті пощастило?... Йду міцно, стискаючи візитку в руці, навіть не насмілююсь поглянути на неї. Зрештою дістаю та читаю: Оля Мишкина. Розпливаюся в усмішці. Це ж треба! Майстер манікюру і номер. В голові продумую ідеї, як же з нею познайомитись. Ну не прийду ж я до неї нігті робити. Хоча я чув, що тепер вже і чоловічий манікюр є, але це безумство, як на мене. Не здивуюся, якщо ще й чоловіча депіляція існує. Нарешті в голову стукає пристойна ідея. Зупиняюся коло кіоска, де є мандарини.

 ― Добрий день, солодкі мандарини?  ― запитую в продавця грузинської національності.

 ― Очінь сладкіє. Друг, бері, не пожалєєш. Бери побольше,  ― і вже простягає мені повний ящик.

 ― Ну, якщо солодкі, то давайте, беру.

   Оплачую і повертаюся додому. Дістаю візитку і сідаю за комп'ютер в надії знайти незнайомку в соцмережах, а там, можливо, і адреса буде. Нічого не віщувало біди, поки не почувся стукіт у двері. Коли стукіт переріс у грохіт, я вже точно знав, що це Лідія Вікторівна. 

 ― А ну відчиняй, що там лізеш, як черепаха! Змушуєш стару людину мерзнути.

   Якщо вона не полінувалася спуститися до мене на поверх нижче, значить, щось термінове, інакше був би просто виклик по трубах. Неохоче встаю і йду відчиняти. Першим в квартиру вривається чорний кіт, а за ним і його хазяйка. 

 ― Ну нарешті, та я швидше спустилася з третього поверху, ніж ти двері відчинив. А, і до речі, тобі треба вхідний килимок почистити, там тобі мій котик сюрприз залишив, — вривається Лідія Вікторівна, обережно переступаючи "сюрприз".

   Ми проходимо в кімнату і сідаємо, я повертаюся за комп'ютер в надії встигнути закрити соцмережі з Ольгою на заставці. Але те старе соколине око уже все помітило.

 ― Навіть не смій!  ― грізно зупиняє мене.  ― То таки знайшов ту кралю…ну ось, можеш, якщо хочеш! Слухай, а вона нічого так,  ― каже, одягаючи великі окуляри на носа.  ―  В тебе, щурику, не поганий нюх виявляється!  ― плескає мене по плечі і знову регоче.  ― Який план?

 ― Купив ящик мандарин, принесу їй і запрошу на побачення,  ― вказую рукою на край кімнати, де стоять мандаринки.

 ― Не погано мишко, так тримати. Щоб на Різдво були у мене в гостях обоє, як штик! Зрозумів? Бо я відчуваю, що це моє останнє Різдво.

 ― Не кажіть так,  ― намагаюся підтримати Лідію Вікторівну. 

 ― Цить!  ― і знову гупає своєю палицею об підлогу.  ― Не бреши старій, я все знаю.

   Я теж знаю, що їй залишилося недовго, бо на останній стадії раку в такому віці люди довго не живуть.

 ― Так, проведи мене додому, треба прилягти. 

 ― Але ж тут десять сходинок догори,  ― невдоволено кидаю у відповідь, але зустрівшись поглядом із старою, розумію, що сперечатися марно. Слухняно встаю, беру кота на руки, що вже встиг пригрітися на комп'ютері, підтримуючи Лідію Вікторівну, виходимо з квартири.

 ― І прибери вже нарешті це лайно з килимка, а то всю площадку засмерділо!  ― буркає Лідія спираючись на мене своєю таки не маленькою вагою.

   Ми обережно йдемо по сходах, я бачу, що їй важко, тож ми піднімаємося поверхом вище, наче цілу вічність. Кіт поруч біжить своїм ходом. Нарешті дійшли, я обережно штовхаю двері і допомагаю їй роззутися. Потім вкладаю і накриваю ковдрою. Таких моментів я дуже боюся, бо я бачу її слабкою. Це нетипово для цієї сильної жінки. Зовсім нетипово. 

 ― Ось, випийте ліки, вам стане краще,  ― простягаю їй таблетки, але розумію, що краще їй вже не буде.