Розділ 1

  Я, напевно, єдина людина, яка ненавидить Новий Рік та Різдво. Кажуть, що це світле свято, втілення добра та чудес. Тільки не для мене. Нічого, крім холоду, слизьких доріг, від яких старики щороку ламають собі ноги та мерехтливих вогнів, що нестерпно разять у очі, я в ньому не вбачаю. Ще забув про масовий вируб ялинок згадати. Це ж знущання над природою! А це свято – це знущання над моїм життям, бо спогади про ці дні колять мене гірше, ніж ті ялинки.

   До речі, щодо стариків, треба сходити і купити Лідії Вікторівні мандарини. Бо, якщо не куплю їх, то вона зжере мене замість них! А саму її впускати точно не можна, така ожеледиця, що тут молодий може ноги переломити, не те, що старий. 

   На ринку страшна сила народу, наче голод має бути, а не застілля. От і ще один мінус празників. Одні мінуси… Не розумію, чому радіють ті всі люди? А, ну і звісно, усі мандарини уже розхапали! Люди, схаменіться, є ще купа смачних фруктів, ананас, наприклад, чи ківі. Ні, всім подавай ті мандарини! Ще один незрозумілий атрибут цього "чудесного" свята. 

   Нарешті я побачив ящик гідних плодів. Те, що треба. Може й, помилує мене Лідія Вікторівна. Треба брати. Прошу продавця не продавати цей останній ящик, а сам блискавкою мчу у авто за гаманцем. Не встиг ще дійти назад, як мій ящик вже хапає якась панночка.

###

Оля

   Я терпіти не можу мандарини, навіть запах їх не переношу. А от мама їх обожнює, а я обожнюю маму, тому, ніколи не відмовлю їй у цій покупці. Тим більше скоро Новий Рік, в цей період у людей починається "мандаринова" епідемія. Усі хочуть мандарини, тому знайти щось дійсно хороше доволі складно. Я уже обійшла десяток ларьків і ніде немає, або лежать не стиглі мандаринки, а їх бліді копії. 

   Навіть повітря у ції фруктовій вулиці переповнене цитрусовим запахом, від нього мені в роті зводить скули, але я, стиснувши зуби, йду далі у пошуках найкращих мандарин. І ось, нарешті, перед моїми очима видніється цілий ящик оранжевих цитрусових кульок.

 ― Добрий день! Я забираю весь ящик,  ― пролунало у мене під самим вухом і я озирнулася, щоб глянути на нахабного злодія моїх мандарин.

 ― Я перепрошую, але хіба ви не бачите, що я тут стою і мені також потрібні ці мандарини?  ― кажу незнайомцю,а сама краєм ока оцінюю його.  ― Купую цей ящик,  ― звертаюся до продавця, який розгублено дивився на нас обох.

 ― Молода дівчино, я перший заявив про покупку цих мандарин, просто відлучився до машини по гаманець.

 ― Ви пішли, а я прийшла. Хто не встиг, той запізнився, як то кажуть,  ― розводжу руками.

 ― Послухайте, не хочеться з вами сперечатися, тим більше скоро Новий Рік, але я забираю цей ящик і все на тому.

 ― Можливо, ви розділите цей ящик навпіл? - запропонував продавець, прагнучи примирити нас і нарешті продовжити торгівлю.

   Моя злість досягла піку, наче хтось всередині мене луснув повітряну кульку, я була втомлена, голодна, і мій ніс уже втомився від кислого запаху фрукту. Тож я розвернулася і, розсипаючи невдоволення поглядом на нахабного незнайомця, різко випалила:

 ― Ну і забирайте свої мандарини, нехай вони будуть такими ж кислими, як і ви сам!  ― ще хотіла щось про його великий ніс ляпнути, але вже стрималася.

   Опісля просто розвернулась і пішла геть. Довго йшла, не озираючись, лютуючи всередині. По дорозі додому зайшла в супермаркет і купила там апельсини. Я була розчарована, адже так хотілося порадувати маму.

###

  Так, я нахаба, але, знаючи, яка нахаба Лідія Вікторівна, то в мене не було вибору. Подумати тільки, якась хвилина часу і ті мандарини ледь не вкрали з-під мого носа! І тоді я вже би залишився без носа точно! 

  Хто ж знав, що життя зведе мене з цією нестерпною бабкою?  Два роки тому я переїхав у нове місто, то ж, шукав житло. Тоді я думав, як же вигідно підвернувся мені потрібний варіант. Простора квартира з новим ремонтом на другому поверсі. Нічого не сповіщало про біду. Поки я не підписав договір купівлі і не переїхав. І тут почалося! Дзвінки по трубах від сусідки зверху по найменших дрібницях. Стукіт її палицею у підлогу, а мою стелю при найменшому включенні музики, неодноразові затоплення, скандали, маніпуляції! І вишенькою на торті стали майже щоранкові випорожнення її кота на моєму вхідному коврику. 

  Ця стара карга не уявляє Нового Року без мандарин і дала мені доручення будь-якою ціною купити їх. Та ще й не будь-які, а солодкі та стиглі. І ось я з ящиком цитрусових стукаю у її двері.

 ― Миколка, це ти синку?  ―  почулося з-за дверей. 

 ― Так, Лідія Вікторівна. Я вам мандарини приніс,  ―  відповідаю.

 ― Що ти там белькочеш? Говори внятно, будь мужчиною. Що ж за писклявий юнацький голос,  ― почувся голос із-за дверей вже трохи ближче, певно, вже йде відчиняти.

 ― Я вам мандарини приніс!  ― зриваюся на крик. Але від цього голос звучить ще більш пискляво.

   Нарешті двері відчинилися і я побачив Лідію Вікторівну, що просто таки реготала.

 ― Ну, знаєш, зазвичай мишками дівчат не примітних називають. А тут здоровий мужик на мишку схожий,  ― і знову регоче.  ― Ну, хоча зовнішньо ти більше на щура схожий!  ― гучний регіт.  ― З твоїм то довгим носом. А я то думаю, чого мій кіт до тебе носиться? А ось воно що…

 ― Може, будемо обговорювати мій ніс всередині, а то зараз всі щурі у нашому під'їзді на ваш сміх позбігаються,  ―  відповів я, пропихаючись з ящиком мандарин всередину.

 ― А ти грубіян! Хіба ж можна сусідів щурами називати?  ― запитала Лідія Вікторівна. 

 ― Але ж ви тільки що мене так обізвали!  ― обурився я.

 ― То ти. А то інші, — пирхнула стара.  ― Проходь в кухню. Я там якраз борщик зварила, якраз пообідаєш. А то глянь на себе, вітер тобою носить. Мандарини став сюди на стіл.

 Я пішов у ванну мити руки і помітив, що в Лідії Вікторівни кран підтікає. Треба полагодити, зробив собі помітку в голові.