Розділ 4: Ангар на Подолі

Поділ — як спогад, що завис у повітрі. Вулиці тут старі, як і більшість історій, що ходять між будинками. Кам’яні фасади встигли побачити більше смертей і зрад, ніж будь-хто готовий визнати. Ніч тут не просто темна — вона густа, як масло, що прилипає до черевиків і душі. Ти приходиш до ангара, де колись було щось на кшталт складу, тепер — тільки каркас з металу, заржавілого й пронизаного вітром. Ліхтарів немає. Тиша надто глибока. Повітря пахне старим мастилом, вогкістю і... ще чимось знайомим. Як запах дитячої кімнати після багатьох років. У глибині — силует. Вікторія. Вона стоїть, спершись на коробку, з підсвіченим телефоном. Світло вирізає її профіль — загострені вилиці, міцна шия, блискуче темно-руде волосся.

— Ти прийшов, — каже вона спокійно. — Це добре. Хоч щось залишилось у тобі справжнє.

— Я не знаю, що залишилось, Віко. — Твій голос трохи хрипкий. — Я просто знаю, що більше не можу вдавати, що все нормально.

— Тоді слухай. Бо часу мало. І все, що я скажу, або врятує тебе, або зламає.

Вона підходить ближче. Витягає з кишені маленьку флешку. Тисне в руку.

— Тут записи. Відео. З камер у психіатричному центрі «Терра». Зняті вісім місяців тому. Ти був там.

— Що?.. — ти починаєш відчувати, як під ногами зникає тверда земля.

— Ти погодився взяти участь у експерименті. Вони обіцяли: «очистити розум від болю». Але не сказали, що витруть усе.

— Хто «вони»?

— Психологи. Лікарі. Військові. Усе разом. Проєкт «Амнезія». Ти був одним із восьми добровольців. Але після процедури щось пішло не так. Люди почали зникати. А хтось... почав бачити сни. Ти сідаєш на ящик. Голова пульсує. Частина тебе хоче просто встати і піти. Але інша — слухає. Бо знає, що це — не вигадка. Щось глибоко в тобі це памʼятає.

— А Аліса?.. — питаєш ти.

— Вона була художницею, так. Але також — однією з учасниць. Вона зобразила в картинах усе, що бачила уві сні. І всі ці сни мали спільне — тебе. Завжди тебе. Навіть після того, як тебе викреслили з її реальності.

— Чому вона казала, що я прийду її вбити?

— Бо вона памʼятала більше, ніж дозволено. Її спогади не стерлися. І вона знала, що рано чи пізно, ти — справжній або не зовсім — прийдеш. А якщо прийдеш, значить, система провалилася. І це... могло бути фатально.

— Я… — ти не знаходиш слів. Дихання нерівне. Здається, стіни ангара починають зсуватися. Або це ти втрачаєш рівновагу.

Вікторія сідає навпроти. Бере тебе за руку — перший теплий дотик за довгий час.

— У тебе були друзі. Ми — були твоїм життям. Я, Сашко, Марта, Аліса. І ще Дамір. Ти памʼятаєш Даміра?

Ти закриваєш очі. І... обличчя. Сильне. З серйозними карими очима. Його голос — далекий, але чіткий: «Я завжди прикрию твій тил». Ти киваєш.

— Він зник першим. Аліса — наступна. Марта… тримається. Вона з тобою спілкувалась щодня, коли ти вийшов з «Терри». Але щоранку ти все забував. І вона втомилася. Залишила тобі записки. Вірші. Книжки. Ти викидав усе.

— Невже це… я все зруйнував?

— Не ти. Той, ким тебе зробили. Той, хто залишився після експерименту. Але ти ще тут. Інакше ти б не шукав.

Вона підводиться. Дає тобі папку. Всередині — схеми, фотографії, нотатки, список імен. Власне твоє — серед них. У графі «спостереження» — дивна фраза: «Починає згадувати. Самозаперечення спадає. Розщеплення особистості можливо.»

— Це значить, що я… можу бути…

— Небезпечним, — каже вона твердо. — Але також єдиним, хто може зупинити те, що розпочали. Бо ти — всередині цього лабіринту. І, можливо, єдиний, хто з нього вийде.

Ти дивишся на неї. І раптом хочеш обійняти. Сказати, що памʼятаєш. Але нічого не виходить. Ти просто кажеш:

— Дякую, що не зникла.

Вона усміхається ледь помітно. І зникає у темряві ангара, залишаючи тебе з флешкою і папкою. А також — з відповідальністю, яка більша, ніж пам’ять.