Розділ 3: Голос з магнітофона

Ти приходиш на роботу раніше за всіх. Коридори ще темні, лише приглушене світло з чергової частини вирізає прямокутники на підлозі. Дехто ще спить, хтось — п’є каву, вдивляючись у екрани камер. Ти проходиш повз, ніби тінь. У кабінеті допитів усе ще пахне пилом і старим пластиком. На столі — диктофон. Один з тих, які записують розмови з підозрюваними. Хтось залишив його ввімкненим. Або навмисно, або випадково. Ти натискаєш «play» — і голос, що ллється з динаміка, змушує тебе стиснути кулаки.

— Назвіться, будь ласка.

 — Аліса Лозинська.

 — Ви знаєте, чому ми вас запросили?

 — Бо я сказала, що він мене вб’є.

Пауза. Папір шелестить. Чоловічий голос намагається зберігати спокій.

 — Про кого ви говорите?

 — Про нього. Він приходить у снах. Він — як пустота у формі людини.

 — Ви маєте на увазі... когось із знайомих?

 — Я малювала його. Багато разів. Але кожного разу він стає іншим. І все більше схожий на мене. А тепер... він уже як моє відображення.

 — Пані Лозинська, чи є хтось, хто загрожує вашому життю в реальності?

 — Я не впевнена, що те, що зі мною відбувається — реальність.

 — Ви боїтеся померти?

 — Ні. Я боюся забути, ким я була. А він — частина цього забуття.

 — Він має ім’я?

 — Маю сказати? Добре. Він — …

І в цей момент — шум. Щось збиває запис. Наче хтось натиснув «стоп». Або зірвав диктофон зі столу. Ти перемотуєш кілька секунд вперед. Дихання. Хтось сидить близько до мікрофона.

 — Я знаю, що ти слухаєш це. І я знаю, хто ти.

 — Ти не врятуєш її знову. Вона вже померла. А ти... вже почав зникати.

Твоя рука тремтить. Але ти встигаєш натиснути «пауза». На столі — ще один диктофон. Ти вмикаєш його. І знову — голос Аліси. Цього разу — тихіший. Зламаний.

— Коли він стояв поруч, світло ламп миготіло. Я не могла дивитися в його очі. Бо там було щось — як згадка про смерть.

 — Але найстрашніше — це не він. Це я після нього.

 — Я була собою до того, як він зʼявився.

Це інтерв’ю провів Сашко. Твій напарник. Твій друг. Його голос у записі теж звучить. Впевнений. Спокійний.

— Ти маєш довіряти нам, Алісо. Ми знайдемо його. Все буде добре.

І тоді її відповідь — останні слова в записі:

 — Добре? Він вже у вас. Просто ви ще цього не знаєте.

Тиша. Ти вимикаєш пристрій. Сидиш мовчки. У грудях щось горить. Як вогонь без полум’я. Ти розумієш, що цей запис зробили за кілька днів до її смерті. І чому ти не памʼятаєш цього? Чому Сашко не розповів? Або... може, розповідав? Ти відкриваєш шафу з матеріалами. В одному з файлів — документ з написом «Проект: Амнезія». Всередині — список людей. Аліса. Ти. Ще семеро. Більшість з них — пропали безвісти. Але двоє — живі. Марта. І ще одна — Вікторія. Ти телефонуєш Віці. Цього разу — з кабінету, з зачиненими дверима. Вона відповідає одразу.

— Де ти знайшов запис? — питає вона, не вітаючись.

— У кімнаті допитів. Хтось залишив його для мене.

— Це не хтось. Це ти.

Тиша.

— Я маю тобі щось показати, — каже вона. — Але тільки особисто.

— Коли?

— Сьогодні ввечері. Прийди у старий ангар на Подолі. Там усе почалося.

— Що — почалося?

— Ти дізнаєшся. Якщо знову не забудеш.

І знову зв’язок обривається. Але тепер — не страшно. Ти маєш слід. І вечір. І шанс згадати, ким ти був. Або ким тебе зробили.