Розділ 2: Сліди на снігу

Ти не знаєш, що тебе спонукає йти в архів того ранку. Можливо, тиша у квартирі стала надто гучною. Можливо, нічний зошит ще досі стукає в голові, як серце, що не хоче мовчати. А може — це просто інтуїція. Те, що не має форми, але має напрямок.  Архів знаходиться у старому крилі відділку, де пахне запиленим папером, металевими стелажами і ще чимось знайомим — якесь дитяче відчуття, як у шкільній бібліотеці. Сьогодні тут нікого немає. Навіть Оксана, архіварка, запізнюється. Повітря холодне, але вологе — ніби кімната дихає поруч з тобою. Стіни вицвілі, таблички на шухлядах затерті. В деяких місцях від сирості фарба здерлася, відкривши сірий бетон. Ти йдеш між рядами. Шукаєш не щось конкретне, а радше... відчуття. Підказку. Спогад. Серед тисячі справ одна лежить не там, де мала б бути. Папка з поміткою «Нерозкрите. Жертва: Аліса Лозинська» виглядає чужою серед інших. Її обкладинка трохи підпалена з одного боку, і на ній — ледь помітна пляма, схожа на відбиток пальця. Твого? Ти відкриваєш її. Перше, що бачиш — фотографія. Молоде обличчя, великі очі, розтріпане темне волосся. На звороті світлини — ініціали AL і дата. Малюнок у руці. Порізи на передпліччях. Але немає слідів боротьби. Все виглядає спокійно. Майже ніжно. Повітря навколо раптом стає щільнішим. Твої пальці тремтять. Ти знаєш це обличчя. Не з архіву. Зі сну. Зі зошита. І — з фотографії, яку ти бачив давно. Можливо, на стіні в галереї. Можливо, у квартирі, яку давно не відвідував. 

Аліса Лозинська була художницею. Вона працювала у галереї «Темпора». І зникла рік тому. Її тіло знайшли у виставковому залі, в оточенні власних полотен. На одному з них було написано червоним:

"Він прийде, коли я закінчу картину."

І картина — була незавершена. Але всі її штрихи чомусь знайомі. Палітра кольорів, мазки, композиція — ніби вона малювала тебе. Або для тебе. Ти продовжуєш читати справу. В показах охоронця згадується: «підозрілий чоловік у пальто, стояв біля дверей кілька днів поспіль, але камери його не зафіксували». Це деталь, яку раніше не помічали. Але тепер вона ріже око. Цей чоловік... він дивився крізь скло? Чекав? Чи... вже був усередині? Твій телефон дзвонить. Відкриваєш екран — невідомий номер. Ти натискаєш «відповісти», але чуєш тільки дихання. І потім — шепіт:

“Вона знала тебе краще, ніж ти сам.”

Слова — холодні, як лезо. Голос — ані жіночий, ані чоловічий. Немов належить комусь, хто був давно мертвий, але досі говорить. Ти хочеш щось сказати, але з’єднання обривається. Коли ти натискаєш «перевірити номер» — система каже, що такий номер ніколи не існував. Ти дивишся на екран ще хвилину, ніби той ось-ось знову зазвучить. Але — тиша. Вулиця зустрічає тебе снігом. Першим у сезоні. Легкий, мов пил, він осідає на рукавах пальта. Світ стає білим, безшумним. Ти йдеш вулицею, ніби навмання, і ноги приводять тебе до місця, яке ти мав забути. Стара кам’яниця. Балкон з облупленою фарбою. Металеві двері, вм’яті посередині, ніби хтось бив по них кулаком. Квіти у вікні. Зів’ялі. Ти піднімаєшся сходами. Дзвониш. Жодної відповіді. Але двері прочиняються самі. Всередині — тиша. Повітря важке, як у підвалах. Стіни у графіті. Один напис свіжий, чорна фарба блищить:

 "Тут залишаються лише ті, кого не пам’ятають."

Ти йдеш далі. У глибині — кімната. Невелика. Порожня, окрім стола, старого крісла і вікна, затуленого шторами. На столику біля вікна — фото. Четверо людей. Ти впізнаєш себе. Поруч — Сашко. І ще двоє. Марта. І хлопець із бородою і карими очима. Його обличчя замазане чорнилом. На звороті підпис:

 "Коли ми були ще разом. До того, як він зник."

Ти береш фото і кладеш у кишеню. Але в кутку бачиш ще один зошит. Схожий на той, що був у твоїй квартирі. Обережно відкриваєш. Всередині — тільки одне речення:

 "Ти шукаєш докази. Але вони вже в тобі."

Ти стискаєш кулаки. Сніг починає падати з вікна всередину кімнати. Хтось розбив шибку ззовні. Ти визираєш — на вулиці нікого. Ти телефонуєш колишній колезі. Вікторія. Колись ви разом працювали над справою про зникнення людей. Ти пам’ятаєш її лише за кольором волосся — темно-руде, як листя восени.

— Віка, привіт. Це я… — кажеш ти у слухавку.

— …ти знову згадуєш? — чуєш у відповідь.

І раптом усе стає ще холодніше. Але вперше — не від страху. Вперше — від надії.