Розділ 1: Запах чорнил

Ти не пам’ятаєш, коли саме почав забувати. Не було ані вибуху, ані шоку. Просто одного ранку ти прокинувся — і в голові було порожньо. Люди навколо мали імена, але не мали значення. Вулиці вели до місць, які ніби бачив, але не міг пригадати, що там робив. Ти працюєш у поліції. Начебто. Це тобі сказали, і ти не став сперечатися — на столі лежали документи з твоїм фото. Комп’ютер знав твій пароль. Колеги кивали, коли бачили тебе, і ніхто не помічав, що ти вже інший. Тебе звуть... це важко вимовити. Воно не лягає на язик. Навіть паспорт здається фальшивим. Але обличчя — твоє. Руки — твої.

Чиї ще можуть бути?

Колись у тебе був друг. Його звали Сашко. Твій напарник. Він любив фотографувати все дивне на місцях злочину. “Кожна деталь — це історія”, — казав він. Тепер — ти не знаєш, де він. Можливо, не існує. Можливо, забувся. Як і все інше. І ще була Марта. Ви знайомі зі школи. Вона завжди носила довгі пальта і мала поганий зір, але бачила більше, ніж будь-хто. Вона любила тебе. Можливо, і досі. Але ти не памʼятаєш її обличчя — лише звук її сміху, десь у глибині черепа. У сні сьогодні — кров. Але не така, як у фільмах. Вона була чорною, як розлите чорнило. Ти тримав у руках ніж, а поруч — жінка. Вона тобі щось шепотіла. М’яко. Тепло. Наче кликала на ім’я. Але коли ти нахилився ближче, її обличчя розтануло, як фарба під дощем.

Ти прокинувся від холоду.

Твоя кімната вкрита тінями. Стеля потріскана, стіни вкриті книжками — але всі вони наче знайомі лише за назвою. Жодна історія не триває довше двох сторінок. Вони вивітрюються з пам’яті, як пісок з долонь. На підлозі — зошит. Ти не пам’ятаєш, як він там опинився. Обкладинка — стара, м’яка, темно-зелена. Почерк — твій. Але перша сторінка — не твоя.

"Я знаю, що ти читаєш це. І я знаю, що ти не пам’ятаєш мене. Але я не зникла. Ти зник. Ти — був першим."

Серце стукає голосніше. Ти гортаєш далі.

 "Коли ти вбив мене, ти подивився в мої очі і сказав: 'Мені шкода'. Але ти не знав, за що просиш пробачення."

Ти зупиняєшся. У кімнаті стає дуже тихо. Навіть годинник на стіні завмер. Ти чуєш лише своє дихання. І запах чорнил. У кутку кімнати стоїть фото. Старе, трохи вигоріле. Ти і жінка. Твоя мама. Зачіска — як у 90-х, руки обіймають тебе за плечі. Твій батько не поруч. Але ззаду, на фоні — порожнє крісло. Невже його вирізали? Ти не знаєш, що сталося з батьками. Просто знаєш, що сам. І завжди був. Але це — неправда. І десь у тобі це знає частина, яка ще не вмерла. На споді зошита — інший напис. Маленький, олівцем.

“Не довіряй снам. Іноді вони — спогади

Ти не пам’ятаєш, коли саме почав забувати. Не було ані вибуху, ані шоку. Просто одного ранку ти прокинувся — і в голові було порожньо. Люди навколо мали імена, але не мали значення. Вулиці вели до місць, які ніби бачив, але не міг пригадати, що там робив. Ти працюєш у поліції. Начебто. Це тобі сказали, і ти не став сперечатися — на столі лежали документи з твоїм фото. Комп’ютер знав твій пароль. Колеги кивали, коли бачили тебе, і ніхто не помічав, що ти вже інший. Тебе звуть... це важко вимовити. Воно не лягає на язик. Навіть паспорт здається фальшивим. Але обличчя — твоє. Руки — твої.

Чиї ще можуть бути?

Колись у тебе був друг. Його звали Сашко. Твій напарник. Він любив фотографувати все дивне на місцях злочину. “Кожна деталь — це історія”, — казав він. Тепер — ти не знаєш, де він. Можливо, не існує. Можливо, забувся. Як і все інше. І ще була Марта. Ви знайомі зі школи. Вона завжди носила довгі пальта і мала поганий зір, але бачила більше, ніж будь-хто. Вона любила тебе. Можливо, і досі. Але ти не памʼятаєш її обличчя — лише звук її сміху, десь у глибині черепа. У сні сьогодні — кров. Але не така, як у фільмах. Вона була чорною, як розлите чорнило. Ти тримав у руках ніж, а поруч — жінка. Вона тобі щось шепотіла. М’яко. Тепло. Наче кликала на ім’я. Але коли ти нахилився ближче, її обличчя розтануло, як фарба під дощем.

Ти прокинувся від холоду.

Твоя кімната вкрита тінями. Стеля потріскана, стіни вкриті книжками — але всі вони наче знайомі лише за назвою. Жодна історія не триває довше двох сторінок. Вони вивітрюються з пам’яті, як пісок з долонь. На підлозі — зошит. Ти не пам’ятаєш, як він там опинився. Обкладинка — стара, м’яка, темно-зелена. Почерк — твій. Але перша сторінка — не твоя.

"Я знаю, що ти читаєш це. І я знаю, що ти не пам’ятаєш мене. Але я не зникла. Ти зник. Ти — був першим."

Серце стукає голосніше. Ти гортаєш далі.

 "Коли ти вбив мене, ти подивився в мої очі і сказав: 'Мені шкода'. Але ти не знав, за що просиш пробачення."

Ти зупиняєшся. У кімнаті стає дуже тихо. Навіть годинник на стіні завмер. Ти чуєш лише своє дихання. І запах чорнил. У кутку кімнати стоїть фото. Старе, трохи вигоріле. Ти і жінка. Твоя мама. Зачіска — як у 90-х, руки обіймають тебе за плечі. Твій батько не поруч. Але ззаду, на фоні — порожнє крісло. Невже його вирізали? Ти не знаєш, що сталося з батьками. Просто знаєш, що сам. І завжди був. Але це — неправда. І десь у тобі це знає частина, яка ще не вмерла. На споді зошита — інший напис. Маленький, олівцем.

“Не довіряй снам. Іноді вони — спогади.”