***

Вперше Аглая відчула Запах на вокзалі. Місто пахло чи то корицею й кремом «Nivea», чи то банушом і бринзою, чи то дешевим машинним мастилом – вона для себе не виділяла і не зауважувала так само, як і легенький присмак газу у тій новій квінтесенції запахів, між яких їй тепер доведеться жити. Цікаво було розглядати згини вокзалу, вслуховуватися в розмови перехожих і мріяти, і мріяти, і мріяти! Бо яким неймовірно захопливим здається майбутнє у новому місті. Бо який божевільний коктейль – літо, непосидючість і молодість!

Аглая була повністю той коктейль, навіть зимою. Тому, коли минула робота в кінець набридла, на сайті з пошуку вакансій вона вибрала в параметрах перше-ліпше місто, про яке знала лише те, з якого боку воно знаходиться. Кілька співбесід у Skypе – і вуаля! – Аглая підпирає стіну чернівецького вокзалу, підкурюючи свій ментоловий Winston запальничкою з надписом «I love Kyiv». І, відкидаючи за ледь загорілі плечі своє медове каре, в голові прокручує трохи істерично: «Таксі! Мені негайно потрібне таксі».

***

Аглая завжди любила людей. Як жінок, так і чоловіків. Часто і багато. Одначе, зраджуючи своїй полігамній натурі, в Чернівцях вона полюбила чоловіка. Одного і надовго, а якщо говорити про «доки смерть не розлучить вас» - то назавжди.

Вона саме поверталася з роботи, коли почула за спиною кроки і трохи невпевнене: «Дівчино, можна з вами познайомитися?». Це здалося їй такою дикістю і зухвалістю – сьогодні, в еру Інтернету, на вулиці, здавалося б, можуть знайомитися лише алкоголіки або печерні люди! Проте у хлопця не було ні пляшки, ні шкіри мамонта. Але була щира посмішка і очі добрі-добрі. Зрештою, звичайне знайомство на вулиці здалося дівчині таким нонсенсом у цю божевільну віртуальну епоху, що вона не змогла від нього відмовитися.

- Аглая, - відповіла за хвилю, різко і нахабно, дивлячись прямо в очі.

- Антон.

Так розпочалася історія двох. Пізніше Аглая не могла пояснити нікому, у тому числі самій собі, що її так зачарувало у цьому хлопцеві з перших хвилин.

На побачення з ним вона завжди збиралася кілька годин. На 80% ці збори складалися з танців під французький джаз.

Антон теж любив джаз. Гуляючи містом, вони з Аглаєю часто тримали у вухах по одному навушнику з музикою Майкла Холловея, що додавало їх прогулянкам таку-собі нотку містики. Особливо Аглаї це подобалося, коли Чернівці накривав туман. Здавалося, що тоді вони потрапляли в улюблені для обох твори Кінга чи Лавкрафта.

Взагалі Аглая по-справжньому побачила (а від того – полюбила) Чернівці лише після зустрічі з Антоном. Це він їй показав заховані від туристів дворики і найсмачніші у світі пончики, що продають на вулиці Ентузіастів. Це він одного разу привів її вночі в парк Шиллера, показав рукою на місто, що розкинулося внизу, і запитав:

- Ти бачиш, пагорби ніби окутані гірляндами?

І вона побачила.

А ще з Антоном завжди було про що поговорити. І вони часто будували у розмовах цілі світи, а потім у тих же розмовах їх рушили. Намагалися зрозуміти, хто вони. Знаходили істину. А потім самі ж її спростовували. І усе це вводило їх обох у якийсь незрозумілий,  викривлений дзен.

Разом їм було добре.

Вони гуляли, постійно гуляли. Якось Антон запропонував піти на старе єврейське кладовище. Аглая погодилася. Пара довго блукала між сірими постаментами, обговорюючи, якими неймовірно цікавими творіннями з точки зору архітектури інколи можуть виявитися надгробки.

- Знаєш, мені здається, у цього кладовища є власний запах, – раптово сказала дівчина.

- Який?

- Не знаю. Чимось нагадує газ.

***

Коли Аглая вперше лишилася у Антона на ніч, була рання осінь. На вулиці ставало прохолодно, і ховалися від тієї прохолоди закохані все частіше у квартирі хлопця.

Того дня вони зварили глінтвейн, а потім повільно потягували його, курили в кватирку і декламували один одному улюблені вірші. І, цитуючи Жадана, Антон ставав все ближче і ближче. Під поезію Герди Соняш ця близькість стала небезпечною. Вони були надто «між любов’ю і аху*м», щоб декламувати до кінця однойменний вірш Іздрика.

І поки двоє кохали, всю ніч на повторі крутилася «Sappy» Нірвани. Поцілунки обпікали. І вони, як метелики, летіли на вогонь. Їхні душі зі стогоном виходили з тіл та зустрічалися. Двічі.

Антон заснув першим. Аглая ще довго думала про все і ні про що, втупивши погляд у стелю. Раптом зі звичним тут запахом сигарет її ніздрі вдихнули щось інше, незвичне. Вона здивувалася, швидко вдихнула раз, другий – Запах не зник. Побігла на кухню, не вмикаючи світла. Пахло газом.

Всі конфорки були перекриті. Панічно почала шукати джерело Запаху, обнюхуючи все навкруги. Нічого не знайшла. Повернулася в ліжко з думкою, що здалося. Запах лише сильнішав.

- Вставай, пахне газом! – почала будити Антона дівчина.

- Що, де? – піднявся він, протер очі.

Хлопець принюхався, але нічого не помітив.

- Може, тобі здалося?

- Ні, я точно, точно відчуваю його!

- Добре, давай перевіримо, – відповів, і повільно пошкутильгав на кухню.

Ніякого запаху газу тут він не помітив, як і у ванній та двох інших кімнатах. У той же час Аглая клялася, що відчуває його. Сердитий і сонний хлопець не придумав нічого кращого, ніж ввімкнути світло, аби показати: от, ми лишилися живі, отже, ніякого витоку газу немає! Але кохану це не переконало. Вона сказала, що з зачиненими вікнами спати тут не буде. Тому до ранку двоє тряслися від холоду уже не теплої осінньої ночі.

Проте Запах не покидав дівчину, доки вона не відправилася на роботу.

***

З того часу Аглая ще не раз помічала Запах. Він не просто проникав у її ніздрі, а, здавалося, досягав самого мозку, волаючи: «Небезпека! Чуєш? Небезпека!» Страх Запаху доходив до параної. Антон намагався заспокоїти кохану, проте все – марно. Вона відчувала газ в кафе, магазинах, на вулицях... Зрештою, їй почала здаватися, що це Запах самих Чернівців, а зовсім не газу. А інколи вона думала, що ніякого Запаху і взагалі не існувало, що усе це – лише її фантазії. Інколи Аглая так накручувала себе, що була впевнена, що зовсім не вміє відчувати запахи.