Занурення

Ця історія присвячена жертвам війни, яку розпочала РФ проти України

У мене чудове життя: улюблена робота з хорошими доходами, подорожі по всьому світу, ідеальне здоров’я, власна нерухомість у кількох містах. Але мені завжди чогось не вистачало. Звичайно, я як і кожна нормальна людина з якоюсь проблемою, пішов до спеціаліста. Психолог висловив припущення, що може мені не вистачає вражень. Тож я за його порадою спробував заняття екстремальними видами спорту. Деякі мені сподобались, і я почав активно ними займатись, але мені все ще чогось не вистачало. І це відчуття мене пригнічувало.

Я знову ж таки пішов до психолога, він припустив, що може мені не вистачає уваги протилежного полу. Хоча я ніколи не міг на це поскаржитись, але все ж таки спробував відносини з двома чи трьома жінками одночасно. Це не допомогло, я розумів, що хоча моє життя і здається ідеальним, але все ж таки є якийсь шматочок пазлу, який мені бракує, щоб почуватися повністю щасливим.

Я вже в котрий раз пішов до психолога. Цього разу він мені порадив піти в Інститут з вивчення минулого крізь занурення у спогади душі, припустивши, що скоріше за все, розгадка мого стану криється в невирішених проблемах з моїх минулих втілень.

Коли я почав розпитувати, як це все мені допоможе, він відповів, що завдяки технологіям Інституту людина отримує шанс дізнатися, ким вона була у минулому втіленні, пережити через спогади не одне життя, та винести з них якісь уроки. Більша частка людей обертає цей досвід собі на користь, але знаходяться і такі, які ним засмучені чи травмовані, з ними працюють найкращі психологи. У деяких таких випадках за допомогою певних технологій можуть пригасити негативні емоції і відчуття, а можуть і стерти пам’ять про один чи кілька епізодів з одного з минулих життів.

Звичайно, ця інформація змусила мене задуматися, чи потрібно це мені, чи я обійдуся без цього досвіду. Чи вирішить це мою проблему? Або краще продовжувати жити, як і раніше, не звертаючи уваги на відчуття якоїсь недостачі.

Врешті решт я все ж зважився піти в Інститут з вивчення минулого крізь занурення у спогади душі, щоб вирішити свою проблему. Вірніше сказати, я прийшов до одного з філіалів, де мені ввічливо запропонували пройти анкетування. За своє життя я проходив стільки анкетувань, що думав, мене тут вже нічого не здивує, але я помилявся. Тут окрім стандартних запитань про персональні дані були ще й про здоров’я, психологічні травми та фобії, чи склав я заповіт і є у мене спадкоємці, чи ні. Наприкінці в мене знову з’явилися сумніви, чи потрібні мені сеанси, або треба вже тікати з цього місця подалі, бо мене тут хочуть вбити.

Мабуть на ресепшені помітили мій стан, тому що до мене підійшли дізнатись, в чому справа, чому я такий збентежений, неначе щось скоїв. Я спитав, навіщо в анкетуванні є питання про заповіт та спадкоємників. На це мені відповіли, що іноді деякі люди зі слабкою психікою не витримують випробування спогадами, і можуть придбати психічний розлад, чи впасти у таку сильну депресію, що не зможуть надалі бути корисними суспільству. Тому й потрібен заповіт і спадкоємці, які можуть подбати про людину, якщо така ситуація все ж трапиться. Проте мене одразу ж запевнили, що такі випадки трапляються дуже рідко.

Я все ж таки знову задумався, наскільки мені це потрібно. Співробітниця, побачивши це, запевнила мене, що насправді це дуже специфічний процес, для кожної людини він проходить по своєму. Але за всім його ходом слідкують компетентні спеціалісти. Також мені повідомили, що найбільша кількість спогадів, яку може витримати людська психіка, це за три попередні життя. Але людина може обрати і спогади за одне чи два минулих втілення, деяким і цього досить.

Подумавши трохи, я сказав, що хочу за допомогою занурення у спогади минулих втілень знайти причину мого невдоволення тим життям, яке я зараз проживаю. І якщо треба, пройду стільки процедур, скільки потрібно, аби знайти те, що мене бентежить.

Моє занурення у глибинні спогади душі відбувалося так: до мене підключили безліч проводів і приладів, щоб моніторити мій стан. Далі мене ввели в стан, середній між сном та комою. Я неначе плив у якомусь напрямку, а поряд зі мною з’являлися картини з мого життя. Вони були якісь нечіткі, неначе примарні. Я розумів, що це мої спогади. Коли я призупинявся та зосереджувався, вони починали обростати фарбами, я міг чітко побачити події з мого життя. Почали з’являтись такі подробиці мого життя, про які я навіть не знав, що вони є в моїй пам’яті.

Поступово ця течія зі спогадів привела мене від сьогодення до мого дитинства, але не зупинилась, я рушив ще далі, до моменту мого народження. І от коли, здавалося б, що все, більше немає ніяких спогадів, мене почало затягувати у якийсь вир. Я думав, що все, точно загублюся у цій круговерті, не знайду шлях назад. Але на диво, пройшовши через вир, який звужувався все більше, поки не став тоншим за кран водопроводу, я винирнув серед ще більшої кількості картин-спогадів.

Спочатку мені здалося, що це не мої спогади, а когось іншого, такі вони були чужі, але згодом я почав помічати, що все ж таки вони мені знайомі. Дедалі більше деталей і спогадів ставали все знайомішими. Тепер течія не несла мене, я міг спинитися і вдивитися у кожний спогад, що був переді мною.

На цей раз, я почав продивлятися картини спогадів не у зворотному порядку, а з дитинства і до фізичної смерті. І скажемо так, подивитися було на що. До п’яти років я ріс в достатньо забезпеченій сім’ї, мене оточували люблячі батьки. Але нещасний випадок забрав їх життя і я опинився у притулку. Це сталося тому, що старшого покоління вже не було на цьому світі, а близьких родичів, які могли б про мене подбати, я не мав.