РОЗДІЛ 10

РОЗДІЛ 10

Наум геть не чекав такої атаки, він аж відсахнувся назад, ледь не перечепившись через шматок віддертого лінолеуму під ногами, бо з ним ще ніколи в житті так безцеремонно не розмовляли якісь незнайомі люди, а тим паче агресивно налаштовані жіночки в державних установах. Його обличчя витягнулося від щирого здивування і навіть паніки, але він швидко опанував себе і спробував увімкнути свій директорський тон, хоча в цьому обшарпаному коридорі він прозвучав, чесно кажучи, якось зовсім непереконливо.

— Шановна, ви трохи не розумієте ситуацію, — почав він, намагаючись виглядати солідно і поважно. — Я генеральний директор компанії «Елевейтор Груп». У мене дуже термінова справа до вашого начальника ЖЕКу щодо поломки ліфта в одному з будинків, тому я маю пройти без черги, адже це серйозна виробнича необхідність, яка не терпить жодних зволікань.

— А нам абсолютно байдуже, хто ти! Та хоч Папа Римський! — безапеляційно заявила друга жіночка, піднімаючись зі стільця і стаючи поруч із першою, утворюючи таким чином нездоланний живий щит перед заповітними дверима. — У нас тут у всіх дуже термінові справи! В мене он трубу в туалеті прорвало, а в сусідки батарея тече вже другий день. Так що давай, директоре, йди в самий кінець черги і чекай, поки ми всі свої проблеми не вирішимо!

Я стояла трохи позаду і спостерігала за цією картиною, ледь стримуючи усмішку, бо мій крутий бос зараз виглядав абсолютно безпорадним перед цими розгніваними жінками. Він відкривав рота, намагаючись підібрати правильні слова, але його звичні аргументи і статус тут просто не мали жодної ваги.

— Ми приїхали щодо ремонту ліфту в п'ятнадцятому будинку, — спробував пояснити бос, але це викликало ще більшу бурю.

— П'ятнадцятому?! — раптом ще голосніше вигукнула перша жіночка, і її очі обурено розширилися. — Та я ж саме з п'ятнадцятого будинку! На восьмому поверсі живу! Так це ви ті самі бракороби, які нам ліфт ось уже тиждень полагодити не можуть?!

Наум від такої несподіваної зустрічі з цільовою аудиторією своєї компанії був геть не готовий, і ступив крок назад, бо жінка почала рішуче наступати на нього, ще й стукнула своїм ціпком по підлозі біля босових дорогих черевиків.

— Ти подивися на нього! — не вгамовувалася жіночка, гнівно вимахуючи рукою перед обличчям мого шокованого боса. — Костюмчик із краваткою начепив, дікалоном напшикався, а грошей на якийсь шматок дроту для ліфта немає?! Та я вже третій день із паличкою пішки на восьмий поверх дибаю! У мене тиск скаче, ноги гудуть, серце вискакує, а ви тільки зараз приїхали, такі нарядні та красиві?! Де ви раніше були?! Та вас усіх посадити треба за таке знущання!

Мій бідний начальник лише кліпав очима і не міг вичавити із себе жодного слова. В офісі чи дорогому ресторані він, звичайно ж, був у своїй стихії, але тут, у жорстокому реальному світі геть не знав, як вести себе, розгублено зиркнув на мене, певно, благаючи про допомогу і визнаючи свою повну капітуляцію перед народним гнівом.

Ну що ж, наша з ним угода була офіційно укладена. Я відсторонила Наума вбік, поправила окуляри на переніссі і з привітною усмішкою звернулася до обурених жіночок, намагаючись говорити максимально ввічливо:

— Шановні пані, ми щиро перепрошуємо за нашу нетактовність і такий поспіх. Мій керівник просто дуже переживає за вас і мешканців будинку, бо ми ж приїхали спеціально для того, щоб підписати акт і негайно запустити ремонтну бригаду, яка вже чекає нашої команди. Якщо ви дозволите нам зайти буквально на дві хвилини, щоб просто підписати ці документи, то майстри почнуть лагодити ваш ліфт вже сьогодні.

Жінки біля дверей недовірливо перезирнулися між собою, обдумуючи мої слова. Моя спокійна інтонація і конкретна обіцянка негайного ремонту подіяли на них набагато краще, ніж директорський тон Наума.

— Ну, якщо ви тільки папірці віддати і ліфт полагодити, — трохи пом'якшала мешканка п'ятнадцятого будинку, відступаючи від дверей. Але наостанок вона ще раз стукнула палицею об підлогу. — Але дивіться мені! Якщо до вечора ліфт не буде працювати, я сама на вас управу знайду! До самого міністра дійду! І в начальника ЖЕКу довго не будьте, засікаю дві хвилини, так і знайте!

— Дуже вам дякую за ваше розуміння, — так само привітно відповіла я, а потім кивнула босу, даючи йому знак, щоб він нарешті заходив у кабінет.

Наум швидко прошмигнув у двері, втікаючи від страшної черги. А коли ми опинилися всередині кабінету начальника ЖЕКу і двері за нами зачинилися, він полегшено видихнув, наче щойно втік від невідомо кого.

Кабінет Петра Івановича Дзюбенка, начальника ЖЕКу номер чотири, як було вказано на табличці, відповідав усім найкращим традиціям бюрократичних установ минулого століття. Великий стіл був повністю завалений якимись незрозумілими папками, пожовклими паперами та кресленнями, а сам начальник, опецькуватий чоловік із червоним обличчям і рідким волоссям, саме в цей момент зосереджено дожовував бутерброд із ковбасою, запиваючи його чаєм зі старої щербатої чашки. Побачивши нас, він ледь не поперхнувся і здивовано витріщився на Наума, який знову набрав свого гонорового та зверхнього вигляду…

Очевидно, бажаючи швидко реабілітуватися після ганебної втечі від бойових пенсіонерок, мій бос назвався, а потім підійшов до заваленого паперами столу, навис над переляканим Петром Івановичем і таким безапеляційним тоном наказав негайно підписати необхідні акти, щоб ми могли прислати майстрів для ремонту ліфту, що начальник ЖЕКу ледь не вдавився своїм бутербродом.