РОЗДІЛ 9

РОЗДІЛ 9

Наум кілька секунд дивився на мене, примружившись, наче намагався прочитати мої думки і зрозуміти, чи немає в цій пропозиції якогось прихованого підступу. Світлофор перемикнувся на зелений, машини позаду нас нетерпляче засигналили, і бос змушений був знову поглянути на дорогу і зрушити з місця.

— Домовилися, Занудо, — нарешті відповів він. — Ти робиш так, щоб батько думав, ніби я геніальний управлінець і тримаю все під контролем, а я… Ну, я спробую бути з тобою трохи ввічливішим. І нехай уже, залишайся поки що на посаді моєї секретарки. Так нам і співпрацювати буде зручніше. Але якщо ти мене підставиш, Демченко, я тебе з-під землі дістану, обіцяю…

— Я завжди виконую свої зобов'язання, Науме Григоровичу, — спокійно відповіла я. — Отже, нашу угоду укладено. Тепер ми зможемо зосередитися на роботі. Покажіть мені той папірець, де написано про об'єкт, на який ми їдемо… І хочу зауважити вам, що генеральні директори таких великих компаній, як ваша, самі ні на які об'єкти ніколи не їздять. Для цього є відповідні технічні спеціалісти, головні інженери або хоча б керівники експлуатаційних дільниць. Ваша посада передбачає глобальне управління процесами, аналіз фінансових звітів та ухвалення стратегічних рішень, а бігати по дворах і особисто сваритися з начальниками ЖЕКів через кожен поламаний ліфт — це абсолютно нераціональне використання часу керівника вашого рівня.

​Бос трохи знітився, певно, усвідомивши, що його ранковий порив імітувати бурхливу діяльність був справді трохи безглуздим. Він мовчки витягнув із своєї папочки якийсь документ і простягнув мені.

​— Я ж казав, що не розбираюся в усьому цьому, — буркнув він. — Там написано щось про дев'ятиповерхівку на околиці і якусь аварійну зупинку.

​Я акуратно розгорнула документ, швидко пробіглася очима по тексту і задоволено кивнула:

​— Все зрозуміло. Звичайна скарга від мешканців на систематичні перебої в роботі ліфту. Добре, я зрозуміла суть проблеми, будемо діяти за обставинами...

Залишок дороги ми проїхали спокійно і мовчки. Я подумки дивувалася тому, як несподівано і стрімко змінюється моє життя. Ще сьогодні вранці я тремтіла від страху перед новим керівництвом, боячись втратити єдиний шанс на нормальну зарплату і можливість оплатити орендовану квартиру, а тепер я сиджу в розкішному автомобілі і укладаю таємні угоди з генеральним директором компанії. Життя — це справді дуже непередбачувана штука.

Тим часом ми заїхали у звичайний спальний район зі старими панельними будинками. Наум, керуючись вказівками GPS, звернув у якийсь вузький двір, ледь не зачепивши бампером іржаві сміттєві баки, і нарешті припаркувався біля обшарпаної двоповерхової будівлі. Над вхідними дверима, які, здавалося, не міняли ще з часів царя Гороха, висіла потьмяніла синя табличка з написом «Житлово-експлуатаційна контора №4». Бос заглушив двигун, важко зітхнув і вийшов із машини. Я вийшла за ним, дістала свій блокнот із ручкою з сумочки, і ми пішли в ЖЕК. 

Коли ми зайшли всередину, нас одразу ж огорнула неповторна атмосфера справжньої бюрократії, яку не можна було сплутати ні з чим. Стіни коридору були пофарбовані до половини в якийсь болотно-зелений колір, а на підлозі лежав порепаний і потертий старий лінолеум. Вздовж стін, звичайно ж, стояли пошарпані дерев'яні стільці, на яких сиділо кілька похмурих пенсіонерок, чекаючи своєї черги.

Наум у своєму дорогому костюмі і зі стильною зачіскою виглядав у цьому ЖЕКу як справжнісінький інопланетянин. Пенсіонерки, котрі якраз про щось розмовляли між собою, одразу ж замовкли і почали підозріло нас розглядати, а я помітила, як бос гидливо скривився, побачивши всю цю обстановку. Напевно, в таких установах ніколи й не бував, бідненький. Тобто, навпаки, багатенький, тому й не бував. 

— Трясця, ну і діра! — пробурмотів він мені. — Вони тут що, ремонт ще з минулого століття не робили? Як тут взагалі можна працювати?

— Гм. Використання бюджетних коштів не завжди передбачає естетичне оновлення інтер'єру, — відповіла я, вирішивши побути й справді трохи занудою.

Наум лише скривився і, не звертаючи жодної уваги на тих кількох жіночок, які сиділи вздовж стіни, впевнено покрокував прямо до оббитих чорним дермантином дверей із табличкою начальника ЖЕКу. Мій бос, напевно, звик, що перед ним завжди і скрізь відчиняються всі двері, тому він навіть не припустив, що тут діють зовсім інші життєві правила.

Він рішуче простягнув руку до дверей, збираючись зайти всередину, але несподівано шлях йому перегородила дуже бойова на вигляд бабуся.

— Агов! Мужчина! Ти куди це без черги? Чи повилазило тобі? Тут черга! — пролунав на весь коридор її дзвінкий і обурений голос, який миттєво привернув увагу всіх інших пенсіонерок у черзі. — Ти що, найрозумніший тут чи що? Чергу займай! Ти ба! Прибігають без черги, тільки спитати, а потім по пів години там сидять! Я теж, може, тільки спитати прийшла! Думаєш, ми всі тут просто так сидимо і стіни підпираємо? У чергу ставай, як усі люди!..