РОЗДІЛ 8

РОЗДІЛ 8

Усередині мене все аж закипіло від такої відвертої нахабності. Безхатька?! Ну все, вона сама напросилася! Я вже набрала в легені повітря, щоб видати цій невихованій фіфі гнівну репліку, але раптом сталося абсолютно неймовірне.

Наум, який до цього просто приречено сприймав цих дівчат як щось невідворотне, раптом різко поставив свою чашку на блюдце, і дзенькіт вийшов зненацька дуже гучним і якимось загрозливим. А сам він геть змінився.

— Закрий рота, Віко, — процідив бос таким тоном, що навіть мені стало моторошно. — І слідкуй за тим, що патякаєш!

Блондинка аж відсахнулася, зовсім не очікуючи такої його реакції, а її подруга взагалі відкрила рота від здивування. 

— Наумчику, ти чого? Я ж просто.., — пробелькотіла Віка.

— Це Лілія Демченко, моя особиста помічниця і провідна фінансова консультантка, — жорстко перебив її Наум, підводячись із-за столу. — І в її голові більше мізків, аніж у всій твоїй тусовці разом узятій. Тому ще одне криве слово в її бік, і тоді взагалі можеш мені не писати і не дзвонити! Тобі все зрозуміло?

Я сиділа, кліпаючи очима і не знаючи, як це все сприймати. Це що зараз було? Мій нестерпний бос щойно став на мій захист?! Захистив «опудало» і «зануду» перед  цією вродливою дівчиною?

Віка ж стояла червона, мов варений рак, хапаючи ротом повітря, і не знала, що й сказати.

Але я знала! Бо я не звикла залишатися в боргу і ховатися за чужими спинами, навіть якщо це широка спина генерального директора. Я повільно й демонстративно поправила окуляри, випрямила спину і додала своїм фірмовим та монотонним голосом:

— До речі, щодо безхатьків. У нас в компанії є благодійний фонд, і ми якраз збираємо гроші на одяг для незахищених верств населення. Судячи з критично мінімальної кількості тканини у вашій сукні, саме вам зараз потрібна матеріальна допомога. Ми можемо купити вам все необхідне. Або, якщо бажаєте, я можу безкоштовно проконсультувати вас щодо швидкого оформлення державної субсидії для малозабезпечених верств населення.

Наум, який ще секунду тому був злий і розгніваний, раптом голосно розсміявся. Блондинка ж остаточно скам'яніла, бо її мозок, очевидно, не міг впоратися з такою кількістю незрозумілих слів.

— Що? — тоненько пискнула вона, переводячи розгублений погляд на мого боса. — Яка ще субсидія?!

— Вона хоче сказати, Віко, що ми надзвичайно зайняті і дуже поспішаємо, — Наум миттєво повернув собі серйозний вигляд, дістав із кишені гаманець і недбало кинув на стіл кілька великих купюр, яких із запасом вистачило б на три такі обіди. — Нам вже час. Демченко, забирай свої речі, ми їдемо на об'єкт!

Я слухняно піднялась і рушила до виходу за босом, залишивши двох дівчат стояти біля нашого столика з відкритими ротами.

Коли ми вийшли на вулицю, я відчула неймовірне полегшення, а бос мовчки відчинив мені дверцята свого розкішного «Порше», почекав, поки я сяду, а потім сів за кермо сам. Ми їхали, і в салоні знову панувала тиша, але тепер вона була якоюсь іншою, не напруженою, а скоріше задумливою. Я сиділа, дивилася у вікно на будинки, що проносилися повз нас, і переварювала все, що сталося за цей божевільний перший робочий день. І застряглий ліфт, і паніку Наума, і його несподіване зізнання за обідом, і те, як він мене захистив...

— А ти круто її поставила на місце, — раптом гмикнув Наум, не відриваючи погляду від дороги. — Оформлення субсидії! Це супер! Треба буде запам'ятати. Віка, напевно, досі гуглить, що це таке.

— Я ніколи дозволяю себе ображати, Науме Григоровичу, — відповіла я. — Ну, намагаюся хоч як-небудь захищатися. До речі… Гм… Дякую. За те, що втрутилися...

Бос знизав плечима, але я помітила, як він ледь помітно посміхнувся краєчком губ.

— Ніхто не має права ображати моїх співробітників, — промовив він. — Тільки один я можу! Бо я їхній начальник! Хіба не так?! — реготнув він. — Хоч я і директором працюю всього лише один день, але… Слухай, Лілю.., — він уперше за день назвав мене на ім'я без знущань і перекручувань. — Те, що я тобі там у ресторані наговорив про батька і компанію... Забудь. Зрозуміла?

Я повернула до нього голову. Наум міцно стискав кермо, і не дивився на мене, було видно, що просити про допомогу чи показувати свою слабкість для нього важко.

— Згідно з моєю посадовою інструкцією, інформація, отримана від керівництва, є суворо конфіденційною, — відповіла я своїм звичним діловим тоном. — Але мовчання проблему не вирішить, і якщо ви нічого не розумієте в управлінні, то наша компанія зазнає збитків. А я зовсім не хочу втратити свою першу нормальну роботу через вашу некомпетентність.

Бос якраз пригальмував на червоному світлофорі й перевів погляд на мене.

— І що ти пропонуєш, Занудо? — спитав він, недовірливо примружившись. 

— Я пропоную взаємовигідну ділову угоду, — випалила я, сама дивуючись власній сміливості. — Я можу допомогти вам розібратися з паперами, зроблю для вас аналітику людською мовою і прикрию вас, якщо це буде потрібно, перед батьком… А ви не намагаєтеся позбутися мене і не називаєте опудалом... Ну, це для початку... Як вам така угода?..