РОЗДІЛ 7

РОЗДІЛ 7

Бос вів свою круту машину дуже впевнено і дуже швидко, в я не звикла до таких швидкостей у транспорті, тому мене трохи почали нудити. Можливо, мені і їсти вже захотілося. Але я стійко терпіла. 

Автомобіль мчав вулицями міста, але вже десь хвилин за десять я помітила дещо цікаве. Наш офіс знаходився у центрі міста, і, в принципі, тут було дуже багато різних ресторанів, де можна було просто зайти і пообідати, але бос їхав геть із центру, а потім почав взагалі кружляти якимись заплутаними вуличками. Це мене здивувало. Я трохи подумала, і тільки два пояснення спали мені на думку. Або у мого боса немає грошей, щоб оплатити дорогі ресторани, що було просто смішним, адже він належав до сім'ї мільйонерів, та й сам був, очевидно, мільйонером. Або…

«Ага, все зрозуміло, — подумки гмикнула я, дивлячись у вікно. — Це ж цілком логічно. Який нормальний мажор захоче світитися в самісінькому центрі столиці у ресторанах, які він, напевно, весь час відвідує, поруч із таким опудалом, як я? Раптом хтось із його крутих друзів чи конкурентів побачить його за одним столом із дівчиною в безглуздих окулярах і з пучком на голові? Засміють же! Тому він і везе мене кудись подалі від чужих очей, у якийсь непримітний заклад. Боїться зіпсувати свою репутацію, сволота!». Після таких думок у мене зовсім зіпсувався настрій… 

Ресторан, біля якого ми припаркувалися, виявився хоч і не в центрі, але все-таки на вигляд дуже пристойним і стильним. Усередині цього ресторанчику було досить затишно, навколо панувала відповідна обстановка, було й приглушене світло, і масивні дерев'яні столи, і тиха ненав'язлива музика... Людей було небагато. Ми вибрали затишний столик у кутку зали, і Наум одразу ж замовив нам два стейки та салати, ще собі каву, а я попросила склянку яблучного соку.

Свою обіцянку бос виконав, нагодував мене і справді смачнючою їжею, бо м'ясо у цьому ресторані виявилося просто божественним. Ми з'їли свої страви в майже цілковитій тиші. Я доїла й допила все перша, і тепер сиділа й розгладжувала паперову серветку на столі, чекаючи поки бос доп'є свою каву.

— Знаєш, Демченко, — раптом порушив мовчанку бос. Він зітхнув, потер перенісся і подивився на мене якось зовсім без своєї звичної зверхності. — Сьогодні теж мій перший день на цій довбаній роботі.

Я здивовано підняла брови, але промовчала, чекаючи продовження.

— Батько змусив, — неохоче зізнався Наум. — Поставив мені жорсткий ультиматум, або я стаю генеральним директором у цій компанії і показую реальні результати, або він перекриває мені всі фінанси, блокує картки, забирає машину і викидає з бізнесу, посилає працювати на звичайну роботу. А я... Трясця, я ж уявлення не маю, як керувати такою компанією! Якісь редуктори, звіти, ЖЕКи, збитки... Це просто якийсь темний ліс! Я навіть не уявляю, з якого боку до тих паперів підійти, а мені їх навалили на столі цілу купу, бачила?! — пожалівся бос. — І ліфти я ненавиджу! Ну, ти ж теж бачила… І, швидше всього, я провалю це батькове завдання…

Гм, бос вирішив відкритися своїй занудній секретарці? Я дивилася на нього і відчувала щось схоже на здивування і співчуття. Наум зараз виглядав не як пихатий мажор, а як звичайна людина, яку загнали в глухий кут. Проте він мав рацію, керувати великим підприємством без відповідних знань — це ж справжня катастрофа для компанії! Я тільки-но зібралася запропонувати йому свою допомогу в розборі фінансових звітів, допомогти проаналізувати стан компанії на даний момент, можливо, знайти якісь шляхи вирішення проблем, і сказати, що якраз для цього і потрібні спеціалісти з червоними дипломами, аж раптом у цей час, коли я вже навіть рота відкрила, дзенькнув дзвоник на вхідних дверях ресторану, і я побачила, як різко змінився вираз обличчя Наума.

До зали впурхнули дві дівчини. Точніше, дві типові розкішні інстаграмні моделі з пухкими губами, ідеальними укладками та в суконьках, які більше нагадували пов'язані у стратегічних місцях хусточки, ніж повноцінний одяг. Вони голосно щебетали між собою, випромінюючи навколо себе презирство до зовнішнього світу і захоплення собою.

Раптом погляд однієї з них, ефектної блондинки з губами, схожими на вареники, впав на наш столик. Очі дівчини радісно загорілися впізнаванням.

— Наумчику, це ти?! Котику мій! — запищала вона так голосно, що кілька відвідувачів аж обернулося.

Вона поцокотіла своїми височезними підборами прямо до нас, а її подруга слідом за нею. Бос аж здригнувся від її пищання і приречено зітхнув. Блондинка підлетіла до столу, швидко схилилася, ледь не виваливши на чоловіка свої щедрі силіконові принади, і з виляском чмокнула його в щоку.

— Привітики-привітики! І куди це ти зник? Я тобі вчора весь вечір писала! — заторохтіла вона солодким голосочком.

А потім її намальовані очі ковзнули в мій бік. Блондинка кліпнула довжелезними нарощеними віями, одразу зацінила мій зовнішній вигляд, а особливо нещасний коричневий жакет із секондхенду, і її обличчя скривилося в такій гримасі, наче вона побачила щось гидке.

— Наумчику, а це що за диво природи? — тицьнула дівчина в мій бік гострим червоним манікюром. — Це твоя нова хатня робітниця? Чи ти тепер займаєшся благодійністю і підгодовуєш безхатьок?