РОЗДІЛ 5

РОЗДІЛ 5

Запитання Наума зачепило мене за живе набагато сильніше, ніж його попередні обра́зи про ту ж мокрицю. Дурниці?! Тобто, усе моє навчання, безсонні ночі перед іспитами, коли очі вже вилазили від тих підручників з права та економіки, і мій чесно зароблений червоний диплом — це для нього просто дурниці, які я вигадую заради того, щоб побісити його?!

Усередині мене знову піднялася гаряча хвиля обурення. Подумаєш, велике цабе! Якщо він звик все купувати за гроші, то це не означає, що всі навколо такі ж самі!

Я з ненавистю глипнула на зарозумілого боса і обурено сказала, намагаючись стримувати гнів, який так і розпирав мене зсередини:

— Узагалі-то, Науме Григоровичу, знання нормативно-правової бази та технічних регламентів є базовим обов'язком будь-якого кваліфікованого економіста. І це не інструмент для дратування начальників. Нормальні начальники, які хочуть, щоб їхні фірми справді процвітали, якраз і набирають на роботу людей, котрі орієнтуються у їхній галузі. Я вчилася чотири роки на бакалавраті і два роки в магістратурі, здавала всі сесії виключно на найвищі бали і без жодного хабаря, бо в мене, на відміну від деяких, не було багатих батьків. І для мене це не дурниці. Це мої знання, завдяки яким я отримала цю роботу. І я збираюся виконувати її якісно, навіть якщо мій безпосередній начальник... е-е-е... проти…

Наум від моєї палкої промови аж брови вгору підвів. Потім підпер підборіддя долонею, розглядаючи мене в тьмяному аварійному світлі з таким виглядом, наче вперше в житті зустрів живу інопланетянку, котра замість людської мови розмовляє якоюсь незрозумілою.

— Ого, скільки обурення! — ліниво протягнув він, і на його вродливому обличчі знову з’явилася зверхня посмішка. — Ти витратила, вважай, шість років свого життя на якісь книжки!? А коли ж ти просто жила? У тебе хлопець є? Хоча, про що я питаю?! — він реготнув, побачивши мій обурений погляд. — Немає, звичайно. Хто погляне на таку… е-е-е… Трясця, Лілю, ти ще більша зануда, ніж я собі уявляв!

— Я раціональна, — сухо відрізала я, намагаючись ігнорувати його глузування і те, як близько виявилися його довгі ноги, які майже торкалися моїх колін у цьому тісному ліфті. — Ну, я вам так скажу, Науме Григоровичу, якщо ви вважаєте, що освіта — це марна трата часу, то мені щиро шкода нашу компанію. З таким підходом до менеджменту ми далеко не заїдемо. Власне, як і цей ліфт.

Бос хотів було щось уїдливо відказати, навіть повітря в груди набрав, але раптом його шлунок зрадницьки і дуже голосно забурчав на всю кабіну. Звук вийшов настільки гучним, що Наум миттєво зніяковів і замовк.

Я подумки зловтішно посміхнулася, але зовні не показала, що мені смішно. Покопалася у своїй старенькій сумочці й намацала на самому дні те, що зазвичай рятувало мене під час пар, звичайний вівсяний батончик з курагою. Один-єдиний. Мій недоторканний запас на випадок, коли захочу їсти. Але сьогодні зранку я добре поснідала, тому їсти зараз не хотілося. На відміну від мого боса. Дістала батончик і покрутила в руках. 

Наум простежив за моїми рухами похмурим, але дуже зацікавленим поглядом голодної людини. Я зітхнула і протягнула його босу.

— Нате, з'їжте.

Наум здивовано глипнув спочатку на батончик, потім на мене, але не відмовився, швидко вихопив батончик з моїх рук, здер обгортку і в два укуси зжер мій недоторканний запас.

— Дякую, — буркнув він. — Я сьогодні не снідав. Тільки оту каву твою випив в кабінеті, і все. Хоча, якщо чесно, твій батончик рідкісна гидота, на смак як пресована тирса. Ти таке весь час їси? Тепер зрозуміло, чому ти така злісна зануда. Тобі терміново треба з'їсти якийсь нормальний стейк, Лілю, бо твій мозок остаточно висохне від вівсяних пластівців. Виберемося з ліфта і поїдемо у якийсь ресторан і нормально поїмо, — раптом додав Наум несподівано навіть для самого себе. (Напевно те, що дівчина підгодувала його своїм батончиком, трохи згладило його роздратування. А може, і не через це.).

— Нормальний батончик. Всі такі їдять. Він дуже поживний, — огризнулась я у відповідь і демонстративно відкрила свій порожній блокнот, наче там щось написано і я читаю, вирішивши повністю ігнорувати свого нетактовного боса.

Ми просиділи в мовчанні ще кілька хвилин. Аварійна лампочка під стелею неприємно і ледь чутно почала пищати, а повітря в кабіні ставало все більш теплим і душним. Наум крутився поруч на підлозі, то витягував, то підгинав ноги, розстебнув верхній ґудзик сорочки і послабив краватку. Я відчувала, що він стає все більш знервованим. Майже кожну хвилину він перевіряв телефон, хоча чудово знав, що зв'язку тут немає. А потім я почула, що його дихання стало якимось уривчастим.

— Слухай, занудо, — раптом тихо покликав він, і в його голосі вперше за день відчулася якась дивна невпевненість, — тобі не здається, що тут дихати стає нічим? Вони взагалі там збираються нас витягувати? Чому так довго, я не розумію?

Я підвела голову від блокнота і помітила, що на його лобі виступили дрібні краплі поту, хоча в ліфті, в принципі, не було аж так жарко. Ого! Схоже, мій крутий, зарозумілий і безстрашний бос банально панікує через замкнений простір! То в нього клаустрофобія?

— Науме Григоровичу, з вентиляцією все гаразд, це просто психологічний ефект, — спокійно сказала я, намагаючись говорити тихіше й розміреніше, щоб не розганяти його паніку ще дужче. — Бригада точно працює. Нам просто треба трохи почекати.

— Легко тобі казати, — огризнувся він, але якось зовсім мляво, притиснувся потилицею до стіни ліфта і заплющив очі. — Я просто терпіти не можу ліфти. Особливо поламані. Вони мене бісять.