РОЗДІЛ 4

РОЗДІЛ 4

Кабіну ліфта струсонуло так сильно, що вона аж підстрибнула, і мене буквально штовхнуло по інерції, і я не втрималася у своєму кутку і наштовхнулася у темноті ліфта прямо на свого боса.

— Ой! — пискнула я, стукнувшись носом об його міцні груди.

Ліфт знову здригнувся і сіпнувся вниз. Від несподіванки Наум схопив мене за талію і міцно притиснув до себе, певно, так втримуючи рівновагу і намагаючись встояти на ногах. Ми обоє завмерли в темноті, чекаючи, що буде далі, чи ліфт вже остаточно застряг, чи нас ще посмикає. Я затихла в обіймах боса, притиснута до його дизайнерського піджака і відчуваючи, як під ним швидко бухкає його серце.

І ліфт, зараза, знову смикнувся, сильно перелякавши мене. Наум теж хитнувся разом із ним, і його долоні ковзнули нижче по моїй спині, міцно обхоплюючи.. е-е-е… мої сідниці, а одна рука взагалі безцеремонно притиснула мене до його стегон. У темноті мені, чорт забирай, здалося, що його пальці навіть трохи стиснули моє стегно! Боже, він що, користується моментом у цій темряві?! Він же мене зараз просто нахабно облапав! Безсоромно облапав у застряглому ліфті!

Усередині мене все спалахнуло таким праведним гнівом, що я миттєво забула про страх і про те, що ліфт ще хилитається невідомо на якій висоті!

— Що ви собі дозволяєте?! — обурено вигукнула я і з усієї сили штовхнула його долонями в груди, відштовхуючи від себе.

— Ти чого? Геть здуріла?! — закричав у відповідь Наум, очевидно, стукнувшись об щось чи головою, чи спиною, бо грюкнуло добряче. — Я тримав тебе, щоб ти не впала! Що, не бачиш, що ліфт хитається? Ще впадемо тут!

У наступну секунду під стелею кабіни блимнуло і загорілося тьмяне жовтувате аварійне світло. І ліфт вже не хитався, мабуть, остаточно вже зупинившись. Наум стояв біля дверей ліфта, важко дихаючи, його волосся розпатлалося ще дужче, а очі блимали щирим обуренням.

— Це так рятував?! — огризнулась я, швидко обсмикуючи спідницю і поли свого піджака. Чорт, я ще й досі відчувала його долоні на моїх сідницях! Капець! Збоченець якийсь! — Руки свої тримайте при собі, Науме Григоровичу! Ви мене... е-е-е… ви мене за… за нижню частину спини схопили! І добре це знаєте! І не треба робити вигляд, що це випадково! Це, я вам скажу, справжнісіньке домагання на робочому місці!

Наум вирячив очі й на секунду завис, певно, переварюючи мої слова, а потім гучно і зневажливо (і образливо!) реготнув. Презирливо й зверхоьо поглянув на мене і сказав:

— Що ти мелеш?! Які домагання?! Занудо, ти в дзеркало себе взагалі бачила? Кому ти треба, щоб тебе лапати?! У мене в коханках моделі з обкладинок журналів, а ти, мокрице нещасна, вирішила, що я зазіхаю на твої принади? Тьфу! Радій, що на підлогу не впала! Я просто тебе підтримував!

Ох, я прямо вся аж запалала від такої відвертої брехні, грубості й образи. Сволота яка! Ну й гад! Мені хотілося підскочити і зацідити йому своїм блокнотом, який я якраз тримала в руках, прямо по його зарозумілому вродливому обличчю, але…

Так, Лілю, візьми себе в руки! Не нервуй! Це буде напад на людину (хоч і таку вренду!), і тоді бос зможе зафіксувати порушення дисципліни на робочому місці! А мені це робоче місце потрібно було, як повітря! Я змусила себе глибоко вдихнути і порахувала до п'яти. Спокійно, Лілю. Головне, тримати себе в руках…

Я поправила окуляри на носі й відповіла максимально спокійним і байдужим голосом:

— Мені байдуже, які там у вас дівчата. Я просто повідомляю вам, Науме Григоровичу, що ви порушили мої особисті кордони. Це неприпустимо! Можливо, я помилилася, але краще б я впала, аніж ви мене тут підтримували таким чином… Проте, нам треба викликати диспетчера. Якщо, звісно, бідна кнопка виклику на панелі ще взагалі працює після вашого гепання…

— Та я зараз сам нас звідси витягну! — прогарчав розлючений бос, геть мене не слухаючи.

Він розвернувся до зачинених дверей ліфта, схопився пальцями за стик між стулками дверей і спробував розсунути їх вручну. Шия його напружилася, обличчя почервоніло, піджак натягнувся на широких плечах, але двері навіть не ворухнулися.

— Не ламайте нігті, — так само спокійно зауважила я, спостерігаючи за цим безглуздим видовищем. — Двері заблоковані. Навіть якщо ви їх розсунете, там буде просто гола бетонна стіна. І куди ви вийдете?

Наум опустив руки і знову витріщився на мене. Схоже, йому страшенно хотілося мене прибити.

— Диспетчер, кажеш... Ну-ну,— процідив він крізь зуби. Підійшов до панелі з кнопками й демонстративно акуратно натиснув на кнопку з намальованим навушником. Почулося шипіння, і це збадьорило боса, і він зарепетував. — Альо! Хтось там є?! Ми застрягли в ліфті! Витягніть нас звідси! Негайно!

У динаміку щось хрипонуло, скреготнуло, зашипіло, а потім пролунав спокійний, навіть байдужий жіночий голос:

— Молодий чоловіче, не кричіть у мікрофон! Вас і так добре чути! Знаємо ми, що ви застрягли. На дванадцятому поверсі головний редуктор накрився, уся лінія стоїть. Чекайте, аварійна бригада виїхала!

— Чекати?! Скільки чекати?! — вибухнув Наум. — У мене ділова зустріч! Я не можу чекати! Ви знаєте, хто я такий?! Та я ж…

— Ну, години дві-три точно посидите, поки хлопці новий кабель натягнуть, — обірвала його диспетчерка. — Так що сидіть тихо, повітря економте.