РОЗДІЛ 2

РОЗДІЛ 2

Поки ліфт швидко підіймав мене на дванадцятий поверх, я гарячково намагалася згадати все, що вивчила недавно, готуючись до співбесіди, про ліфтові системи компанії, структуру витрат та антикризовий менеджмент, але в голові вперто крутилося лише одне: «Тільки не реви! Не здумай ревіти, Лілю! Тобі потрібна ця посада і ця зарплата, щоб не опинитися на вулиці!». Ох, я була дуже тонкосльоза, але зараз налаштовувала себе так, щоб витримати нового шефа і гідно приступити до роботи. 

Дзеркальні двері ліфта роз’їхалися, відкриваючи вихід до коридору, де був уже навіть не коридор, а такий собі віп-хол з мармуровою підлогою, зручними диванами по обидва боки від ліфта, круте освітлення і жодної живої душі. Справді, це був поверх для обраних, тобто особисто для директора крутої компанії. Я вчепилася у ремінець своєї сумочки через плече, труснула головою і вийшла з ліфта та рішуче попрямувала до масивних дверей.

Постукала, але ніхто не відповів. Я знизала плечима і обережно штовхнула двері і зайшла досередини. Це був передпокій приймальної директора, і тут справді нікого не було. Я з обожнюванням кинула погляд на великий стіл секретарки, зручне крісло, сучасний комп'ютер на столі, і серце солодко занило. О Боже, невже це буде моє робоче місце? Як тут гарно, світло, просто чудово! Все так по-сучасному! Як у кіно! Ще трохи помилувавшись передпокоєм і місцем секретарки, я пройшла до інших дверей, які вели, певно, до самого кабінету мого нового боса. І вже чомусь не постукала, а просто увійшла. 

Кабінет директора вражав розмірами й здоровенними вікнами на весь Київ, у мене аж дух забило від побаченого, але ще більше мене вразив чоловік, який роздратовано міряв кроками кімнату. Високий, широкоплечий, у бездоганному темно-сірому костюмі, який явно коштував стільки, що мені й не снилося! Це вам не піджак із секондхенду, тут явно була дизайнерська річ! Темне волосся чоловіка було злегка розпатлане, наче він щойно інтенсивно чухав потилицю, а карі очі палали такою злістю, що мені аж захотілося повернутися назад у ліфт.

Почувши звук вхідних двері, він різко зупинився і поглянув на мене. Його рот вже відкрився, щоб видати якусь, напевно, гнівну репліку, але як тільки його погляд упав на мене, він застиг, наче статуя. Я теж не знала, що робити, але потім згадала про гарні манери і ввічливість, і видала:

— Здрастє!

Наум Григорович, здається так назвала мого нового начальника та жінка із відділу кадрів, оглянув мене з ніг до голови, його очі округлилися від дикого шоку, коли він побачив мої товсті окуляри в круглій оправі, трохи розпатланий пучок на потилиці, ластовиння на носі й, звичайно ж, мій коричневий жакет із секондхенду, який личив мені, м’яко кажучи, як корові сідло. Коротко кажучи, босу я не сподобалася. Це я одразу ж відчула. Якимось шостим відчуттям.

— Ти... е-е-е… ти хто така? — нарешті вичавив бос із себе хрипким голосом, навіть не намагаючись приховати огиду. — Хто тебе сюди впустив? Може, прибиральниця? Прибирати кабінет ще рано, тільки робочий день почався! Іди геть!

Усередині мене все спалахнуло. Я, чесно скажу, вже звикла, що мене завжди сприймають упереджено і що я є яскравим прикладом прислів'я, коли зустрічають за одягом, але…. Цей чоловік був неймовірно вродливий, чорт забирай, і дуже схожий на мого улюбленого актора із одного романтичного фільму, який я передивилася разів із двадцять, заливаючись у фіналі сльозами радості за героїв і трохи від заздрощів до головної героїні. І зараз мені не хотілося, щоб мій бос теж реагував на мене так, як і інші. Мене це збісило! Хотілося схопити щось важке і запустити прямо йому в голову, або просто розридатися й закричати, розказати йому, який він нечема і грубіян.

Але я зціпила зуби і пересилила себе. Адже це логічно, сваритися в перший робочий день — це нераціонально. Нова посада вимагала від мене максимального самоконтролю!

Тому я випрямила спину, задерла голову і відповіла максимально монотонним, спокійним і тихим голосом, наче зачитувала якусь інструкцію:

— Доброго дня, Науме Григоровичу. Я не прибиральниця, тобто не є технічним персоналом, і мене ніхто не впускав, я сама прийшла. Ліфтом приїхала. Мене звати Лілія Демченко. Згідно з вашим особистим розпорядженням, яке мені передала керівниця відділу кадрів, мене офіційно прийнято на посаду вашого особистого секретаря. Тобто… е-е-е… секретарки. Я прийшла і готова приступити до виконання своїх безпосередніх обов'язків! 

Мій бос Наум Григорович від мого монотонного, загробного і рівного тону аж гикнув. Він зробив крок назад, вирячався на мене ще десь кілька секунд, а потім гарячково підскочив до офісного телефону на столі, тиуьнув в екран. 

— Вікторіє! — зарепетував він в апарат, коли звідти відгукнулася знайома мені кадровичка. — Ти кого мені прислала?! Ти з глузду з’їхала?! Це що за опудало прийшло і каже мені, що вона моя нова секретарка?!

— Так ви ж самі наказали, Науме Григоровичу, — перелякано запищав із динаміка голос Вікторії. — Це ж саме та дівчина, про яку ви просили! Лілія! Вона з червоним дипломом, до речі! — додала чомусь жінка. — Ви ж самі наказали: «Негайно і без зайвих запитань!». Наказ уже в системі, особова справа сформована, вона прийнята на роботу, дівчина може приступати до своїх обов'язків!

Наум (а саме так я вирішила називати його подумки після того, як він назвав мене опудалом, сволота, бо не заслуговує на по батькові!) з силою ляснув долонею по екрану, перериваючи зв'язок. Він знову обернувся до мене, і в його очах читалася німа й гостра паніка.