РОЗДІЛ 1

РОЗДІЛ 1

– Дівчино, ну ви самі подивіться на себе в дзеркало! Ну яка з вас помічниця директора? – кадровичка зі складним начосом на голові та товстим шаром тонального крему та пудри дивилася на мене так, наче я прийшла просити милостиню, а не на співбесіду. – Нам потрібне обличчя фірми. Розумієте? Обличчя! Наш новий директор — людина, кажуть, дуже серйозна, хоч і з непростим характером, — жінка зітхнула і підтиснула яскраво нафарбовані губи. — До нього поважні люди ходитимуть, інвестори. А тут ви… е-е-е… у цьому піджаку. І взагалі, скільки вам років? Двадцять п'ять? Тільки-но після університету? Е-е-е… Без досвіду роботи ми не приймаємо співробітників! — промовила вона грізно, очевидно, вигадавши на ходу таку відмазку.

Я мимоволі обсмикнула поли свого коричневого жакета. Ну так, він був трохи завеликий на мене і не зовсім новий, бо я його купила в секондхенді, але ж я його гарно випрала і випрасувала! Геть як новий!

– Я в цьому році закінчила магістратуру, у мене червоний диплом з економіки підприємств, – тихо пробурмотіла я, кладучи все-таки поруч із її комп'ютером папочку зі своїм резюме і документами. – Я повністю вивчила специфіку вашої компанії і готова працювати на совість...

– Ой, та залиште собі всі свої дипломи! – жінка зневажливо махнула рукою і відсунула моє резюме на самий край столу. – Зараз цих дипломів у кожної другої хоч греблю гати. А от шарму у вас немає. Родзинки немає, розумієте? Нам потрібна дівчина презентабельна, з білозубою посмішкою, яка вміє каву красиво подати і ніжки якщо треба показати, а не сидіти з таким виглядом, неначе ви хрону об’їлися. Коротше кажучи, Лілю, не витрачайте свій і мій час. Наша компанія «Елевейтор Груп» займається обслуговуванням та ремонтом ліфтів по всьому місту, у нас тут високопоставлені клієнти, столичні ЖЕКи, інвестори-забудовники… Нам потрібна лялечка, яка допомагатиме директору згладжувати конфлікти самою своєю присутністю, розумієте? Ви нам не підходите. Наступна! — зарепетувала вона, обернувшись до зачинених дверей.

У мене до горла підкотився гіркий клубок, такий великий і гарячий, що аж дихати стало важко. Боже, а я ж так сподівалася на цю роботу! Останні гроші витратила на цей дурний піджак, щоб одягнутися в більш-менш діловому стилі, як у кіно, а мене виставили просто через те, що я не схожа на модель із журналу.

Ну, так, не схожа. Я це знаю. На опудало я схожа. Гидку жабу. Чупакабру заморську. Але немає часу в мене на зовнішність! Я ґпідпрацьовую вже на двох роботах, але шукаю одну високооплачувану і стабільну. Прийшла сьогодні, побачивши вакансію в інтернеті у цій крутій компанії. Але, очевидно, не з моїм щастям…

Я піднялася зі стільця, стримуючи сльози, забрала свою папочку й швидко вийшла з кабінету, намагаючись не розплакатися прямо в коридорі, де на диванчиках сиділи інші претендентки, усі, як на підбір, з довгими ногами та яскравими губами, в модних сукнях і з чудовими зачісками. Всі вони дивилися на мене з неприхованою зверхністю. Куди, мовляв, ти лізеш, сіра мишко? В секретарки таких не беруть. Хіба що в прибиральниці.

***

Тим часом у величезному кабінеті на останньому поверсі високого сучасного хмарочосу новий генеральний директор «Елевейтор Груп» роздратовано ходив туди-сюди. Цього молодого чоловіка звали Наум, мав він тридцять п'ять років і репутацію запеклого гульвіси, якого батько мріяв перевиховати за будь-яку ціну. А ще краще одружити! І ось тепер закинув керувати, гм, ліфтами в одну зі своїх фірм.

Наум був злюкою, характер мав паршивий і чужі повчання терпіти не міг. Працювати Наум не просто не любив, а вважав це заняття особистою образою для своєї тонкої аристократичної натури. Ну яка робота з дев'ятої до шостої, які, чорт забирай, ліфти, коли в житті є стільки інших, набагато кращих речей?! Нічні клуби, дорогі тачки, елітні закордонні курорти та дівчата, які змінювалися в його житті частіше, ніж погода в Києві. Він звик смітити грошима направо й наліво, ні перед ким не звітуючи, проте цього разу батько закрутив гайки так, що дихати стало нічим.

Григорій Камінський просто в один день заблокував абсолютно всі золоті та платинові картки синка. Лишив тільки одну, звичайну, «для злиднів», як подумки називав її Наум, де лежав мінімальний бюджет на хліб та воду. І виставив жорсткий, майже садистський ультиматум.

«Або ти за пів року перетворюєш цей збитковий «Елевейтор Груп» на одну з найуспішніших компаній столиці, або я взагалі анулюю твої рахунки, перепишу спадщину на благодійність, а тебе змушу жити й працювати на мінімалку, як всі нормальні люди працюють. Дізнаєшся тоді, як всі люди гроші заробляють!» — накричав на нього батько під час останньої їхньої зустрічі, коли Наум програв досить велику суму в інтернет-казино і прийшов просити у батька грошей.

Для Наума працювати «як всі люди», тобто їздити в набитій людьми маршрутці й рахувати копійки від зарплати до зарплати, було гірше за смертну кару. Це був його найбільший кошмар! Тому він і бігав зараз у своєму новому кабінеті, злий на весь світ. Робити видимість роботи він ще сяк-так планував, треба ж було показати батькові, що він вміє працювати, але от як реально підняти фірму з дна і зробити прибутковою, цей гульвіса й уявлення не мав. Його настрій сьогодні, у перший день на фірмі, від усього цього стресу зіпсувався остаточно. Він щиро зненавидів величезні стоси паперів, які поприносили йому службовці фірми сьогодні зранку і поскладали на робочий стіл, із сьогоднішнього дня починаючи також зненавидів усі ліфти, але найбільше його дратувало те, що батько намагається його перевиховати...