2 частина

Я глянув на того хлопця, який здивовано дивився прямо на мене. Неочікувано я відчув дивне відчуття спокою — ніби у мене ніколи не було тривог, страхів чи проблем. Його блакитні очі випромінювали тепло, і здавалося, що я можу навіть обпектися ним.
Ми дивилися одне на одного, доки не почули голос учителя:

— Ой, що це тут відбувається? Іттан, до кабінету директора, негайно!

Ще одна причина, чому мені не подобається цей світ — несправедливість.
Тут мало хто буде питати або розбиратися, хто і в якій ситуації винен.

Я мовчки пішов за вчителем, але те дивне відчуття спокою не відпускало мої думки.

“Що це було?”
“Чому мені стало так спокійно?”
“Те тепло…”

Мої думки перервав учитель:

— Ми прийшли. Заходь.

Я мовчки кивнув і зайшов до кабінету директора.

— Доброго дня, що трапилося? — запитала директорка.

— Доброго. Цей хлопець учинив бійку, — відповів учитель.

— Гаразд, я з ним поговорю. Ви можете бути вільні.

Двері зачинилися, і я залишився з нею сам на сам.

— З якого ти класу?
— З 10-Б, міс.
— І що ж трапилося?
— Це було непорозуміння. Я не вчиняв бійку. Ті хлопці ображали їхнього однокласника, і я вирішив заступитися за нього.
— Але ти вдарив одного з тих хлопців, чи не так?
— Так… Але хлопець, якого задирали, може підтвердити, що вони почали. У мене є свідки.
— О, то на цей раз ти маєш свідків?

— Ви про що? — здивовано запитав я.

І раптом переді мною замість директорки стояла головна серед ангелів.

— Що… що Ви тут робите? — прошепотів я.

— Досі дурний і наївний. Невже п’ять років на землі тебе нічому не навчили?

— Ви про що?..

— Вирішила подивитися на тебе та заодно навідатися. І зрозуміла, що недарма ти тут. Навчився жорстокості від людей. Як ти можеш називати себе ангелом, коли б’єш людей?

— Але я захистив того хлопця…

— Справді? По своєму бажанню? Чи, може, щось згадав?

Я мовчав — від здивування й нерозуміння того, що відбувається.

— Перевірка на жорстокість, дурнику.

— Тобто… Ви перевіряли мене? Навіщо?!

— Хотіла побачити, чи навчився ти на своїх помилках. Небеса не пробачають.

— Як ви можете?! Ви відрізали мої крила, викинули мене сюди, як сміття, а тепер влаштовуєте якісь перевірки?! Ви гірші за демонів!

— Це твоє покарання за брехню та обман. Треба було стежити пильніше за тим людиськом.

І враз вона зникла — а я стояв у коридорі школи.
Паніка та гнів накрили мене, тому я швидко побіг додому.

В голові крутилася кожна її фраза. Перевірка, звинувачення, покарання — усе це вбивало мене зсередини.
Я не пам’ятаю, як опинився вдома, але синці на тілі підказували, що я знову біг крізь натовп людей.

Тим часом у школі постраждалий хлопець шукав мене, щоб подякувати за допомогу. Він стояв біля мого класу й вдивлявся в обличчя учнів.
Один із моїх однокласників підійшов до нього та запитав:

— Хей, когось шукаєш?
— Ем… Я шукаю високого, зеленоокого хлопця.
— Еее, у нас таких троє. Як його звати?
— Не знаю… — раптом хлопець згадав. — Навушники! У нього були навушники.
— То це Іттан. Його немає сьогодні в школі, він не прийшов на заняття. Щось термінове?
— Ні… дякую.

Хлопець засмучено пішов до свого класу.

А тим часом я сидів у своїй кімнаті, обхопивши ноги руками.
Несправедлива система небес — те, проти чого не підеш. Я часто дивуюся, як люди моляться Богу, просять у нього допомоги. Вони навіть не знають, що королю небес байдуже.
Коли я мав крила, інколи чув розмови Бога з іншими ангелами: він обирав, кому допомогти, а кого — просто проігнорувати. Люди, які вірять у нього і в нас, називають себе його дітьми, а він лише сміється.
Ось які вони, небеса: вони не обіймуть і не пожаліють, коли до них звертаєшся. Робота ангелів — стежити, допомагати й не дозволяти людині піти хибною стежкою, але обирати — завжди справа самої людини.

Неочікувано я згадав ті блакитні очі. Ніби побачив його знову. Я тільки й міг, що згадувати те дивне відчуття спокою — але сувора реальність вбивала.
Тут, удома, у школі, на вулиці… спокою в мене не було і не буде.

Так непомітно настала ніч. За вікном темрява, а снів, як і раніше, — жодних.
Щоночі пекучий біль від шрамів, де колись були крила, повертався. Я відчував, ніби хтось обпалює мені спину розпеченим металом. Біль ставав нестерпним, я кричав, відчував, як шкіра палає до нестями.
Знову те саме, що й тоді — коли вони відрізали не просто крила, а частину мене самого.

Знесилений, я втрачав свідомість до самого ранку.
А завтра все повториться знову.