Початок

Я Іттан, і я — занепалий ангел. Мені відрізали крила та відправили на землю, у світ людей. Уже п’ять років я перебуваю серед людства. Ненавиджу бути в цьому соціумі, але один хлопець усе змінив.

Після того як мене зігнали на землю, я мушу проживати життя як справжня людина, а це означає, що я зобов’язаний ходити до школи як звичайний підліток. Хоча на небі мені 160 років, у цьому світі мені всього 16. Не припиняю дивуватися цій дивній системі — я був би радий мати 60 років і сидіти на пенсії, але небеса жорстокі.

Увесь цей час я сам по собі. Учителі та інші дорослі не дивуються, що неповнолітній живе сам, і ніколи не бачили моїх батьків або родичів, бо ангельська агенція трохи допомогла мені з цим. Вони зробили так, щоб у дорослих не виникало запитань про моє життя — вони вважають мене звичайним людським підлітком, учнем.

Вранці я вийшов з дому та пішов до школи. Але все не буває так просто — я змушений щодня проходити крізь натовп людей, які мене штовхають, навіть не помічаючи цього. Я намагався обходити натовп або ходити іншою дорогою — не виходило. Усе закінчувалося тим, що я знову опинявся серед натовпу. Небеса мене добряче покарали за одну, здавалося б, маленьку помилку — я довірився людині.

З болем у спині та плечах я продовжую йти до школи. Ненавиджу це місце, від нього йде дуже негативна енергетика: булінг, токсичні вчителі, перевантажені навчанням учні — і це ще не все. Я все й усіх ігнорую, мені байдуже, що коїться навколо, просто хочу тиші та спокою, яких не бачив уже п’ять років.

Проходячи по коридору цього навчального закладу, я бачу чортенят або ангелят на плечах учнів та вчителів. У когось чортенятко більших розмірів, ніж ангелятко — це означає, що ця людина робить більше поганих вчинків, ніж хороших, і серце її зле. У цьому світі найважливіший баланс, тому і чортеня, і ангеля повинні бути одного розміру. Це завжди погано, коли один із них більший за іншого.

Я чую, як вони шепочуть до людини — просто уявіть, як це, коли навколо всі говорять в один голос, не припиняючи. Весь цей гомін навколо разом із цими шепотами зводить з розуму. Можу подякувати людству за створення навушників — хоча через них теж можна почути шепіт, але не такий сильний, як без них.

Проходячи повз паралельний клас, я побачив, як купка йолопів глузують з хлопця. Вони забирали його речі й кидали їх одне одному. Що ж, мені його шкода, але це не моє діло. Я вже хотів пройти далі до свого класу, але встиг побачити, як та жертва знущань стала на коліна перед тими потворами.

І враз перед моїми очима з’явилася картина: я стою на колінах перед Богом, а наді мною — меч… Серцебиття пришвидшилось, я вже не міг контролювати свої дії, тому просто підбіг до тих хлопців і зацідив головному добряче по щелепі. Я не зрозумів, як це сталося — просто зірвався з місця й побіг до них.

У головного було велике чортеня на плечі — воно сміялося, поки зовсім маленьке янголятко всхлипувало.

— Якого біса?! Ти хто такий взагалі?! — закричав хлопець, протираючи місце удару.

Я шоковано дивився то на нього, то на інших присутніх.
— Рука засвербіла, вибач.

Я глянув на хлопця, над яким знущалися. Він усе ще сидів на колінах і дивився прямо на мене. У цей момент я відчув дивний спокій усередині себе.