Глава 1

Сонце повільно ковзнуло по моїй шкірі, підіймаючи волосся дибки, світло забралося у моє нутро, коли промінь торкнувся моєї шиї, розрізаючи моє тіло вздовж, і мені довилося перекотитися в темний куточок мого ліжка. Притиснутися до стіни і спостерігати, як промінь повільно наближається до мене, ніби шукаючи мене в постілі.

Моя бабця вже поралася на кухні, дзвенькала посудом, наспівуючи під ніс богами забуті мелодії. Я підкралася до вікна, зазираючи через шпарину в фіранках надвір. Мене чекала робота, сонце повільно підіймалося, але все ж коло було навидноті, отже я повинна була прокинутися раніше та мене не збудили.

Я похапцем знімаю з себе нічну сорочку, змінюючи її на шкіряні штані. Сувій тканини опиняється в моїх руках наступним, і я шар за шаром покриваю ним свою шкіру, приховуючи свої груди від людського ока. Не надто міцно, але достатньо туго, щоб вони не привертали увагу.

Це правило з’явилося з мого народження, ніякої уваги до мого нутра, я повинна зберігати це в сховку. Бути рудим німуватим хлопчиськом, яке допомагає старій у пекарні. Світ змінився після нападу хвороби, яка знищувала жінок, а отже матерів, дружин і сестер. Дівчат викрадали з домівок, вбиваючи її близьких, дівчат продавали на ринках, ніхто й не запитував чи хоче вона бути матір’ю, чи хоче вона виходити заміж. Тому моя бабця змалечку переховувала мене, зберігаючи мені право обирати.

Я спостерігаю, як Лук’ян у відображенні мого люстра одягає сорочку, куйовдить собі коротку гривку і підіймає комір вище, приховуючи шию. На моїх плечах опиняється жилет, вкритий хутром зсередини, весна цьогоріч холодна, тому я натягаю пару чобіт і не забуваю про рукавиці та шапку. Піч вже певно голодна і чекає дрів, тому я біжу її вдовольнити.

Моя бабця всміхається мені, коли я заходжу до теплої великої кухні. Там творяться справжні дива, народжується хліб, булочки, тістечка, пироги з ягодами, яблуками й повидлами. На жаль, навіть, коли твоя рідна бабця і є власницею пекарні, ти не можеш їсти усе, що тобі заманеться, бо це не твоє, насправді, нічого з того, що готують жінки у великій кухні, не наше, все їде в далекі землі, щоб ми могли продовжувати жити і пекти більше хліба.

Моя бабця відмірює борошно, додаючи його до рідини внизу великої металевої миски через велике сито. Її сірі очі зустрічаються з моїми, коли я швидко здіймаю шапку і білий порошок розлітається в повітрі.

Мої легені та рот б’ються, прагнучи виплюнути скубочуче повітря і не розкашляти борошно ще більше.

Але замість кашлю я чхаю. О боги милостиві!

Я чхаю і чхаю, поки жінки на кухні заливаються сміхом.

Єдина, хто, звичайно, не сміялася, була Марта – моя бабця. Її брови, вії, і фартух, кольору стиглих груш, були вкриті білим пилом. Вона дивилася на мене повільно кліпаючи, поки її тонкі губи стиснулися і зникли, як зникало і моє терпіння. Я приснула зі сміху і зрозуміла, що цей звук залишився одиноким у просторі. Жінки вже повернулись до роботи.

- Лук’яне, - о ні, коли вона до мене говорила, як до хлопчиська, моє нутро перевертало кожуха, і я справді відчувала себе малим рудим бешкетником. – Якби не твоє день народження, я б змусила тебе прибирати, - я бачила, скільки їй зусиль довелося докласти, щоб вимовити ці слова. А потім я закліпала і сама згадала, що це був день мого народження.

Дев’ятнадцяте березня. Ось чому я змогла довше поспати і дрова на сьогодні вже були готові. Я розкрила рота, але вона опустила очі і передала до моїх рук, з яких я похапцем стягнула рукавиці, сито. Вона обтерлась, хоча її брови залишилися білими, як і волосся під хусткою. Крім їхнього сніжного кольору та світлих очей, які втрачали тони, її вік видавали її зморшки в кутиках очей, які заглиблювались щоразу, коли я прагнула відкрити рота.

Ми повільно поверталися до робити, і зайняла своє місце за столом для прикрашання тістечок. Коли двері зі двору прочинилися і увійшла Юста. Вона була наймолодшою серед жінок, що працювали тут. Її викупив Влас, який насправді кохав її, і ніколи не примушував нічого робити, тому вона з власної бажання влаштувалася до нас, з власного бажання працювала і з власного бажання цілувала його в щоку, коли він чекав її за ворітьми, щоб разом піти додому.

Вона поставила мішечок на стіл поруч з насінням соняшнику, сухим меленим листям і ароматними прянощами.

— І що це ти притягла? — спитала Фунця, що тачала тісно, витираючи руки об край рушника, що висів з-за поясу.

— Цукрова пудра, — проговорила та і продовжила ходу до гачка, щоб почепити на нього шапку і куртку.

Я відкрила мішечок, прорізавши ножем дірку, одразу звівши брови в центрі: напруження на моєму лиці було змішане з недовірою притаманною юначкам. Я засунула у білий порошок кінчик ножа і уважно роздивилась речовину на світлі.

— Чому неоднорідна? — Фунця взяла кисть моєї руки і потягнула до рота, як тут її схопили за зап‘ястя, просунувши руку між нами.

— Не рекомендую тобі цього робити, якщо не хочеш померти від блювання кров‘ю, або не тільки блювання.. – вона занизала плечима. — Це для північного фронту. Подаруночки, – на її обличчі з‘явився недобрий усміх, тонкі губи нагадували зміїний рот.

Північний фронт вважав, що все що їм надсилають – це подарунки, навіть тоді, коли їм оголошували ціну.

— Отрута? — прошепотіла я, дозволивши собі слово на сьогодні.

— Надто просто і надто дорого, ластівко, мені не дали мішок золота із заміжжям, — вона наблизилася до вуха і просичала. – Це звичайне с-с-скло.

Я стиснула плечі від мурах, що побігли по спині і вона голосно засміялася.

— Помста буде їм смакували дуже солодко, просто перетри це з цукром у ступі і добряче притруси тістечка, нехай обдристаються.

— Юсто! — Марта не втерпіла і пройшла до мішечка гнівно його споглядаючи.

Я знала, що бабці не сподобається ця ідея. Хліб – це не забавка, це святість, яку вона оберігала, це дарунок богів, який вона несла в люди і паплюжити його забавками для Марти було гріховним ділом. Хоча північний фронт змушував гніватись її не менше ніж будь-яка гріховність, що стосувалася хліба.

Я бачила, що вона вагається. І це було надзвичайно весело споглядати.