Розділ 6. Юлій Ґрейн

Ми виїхали від неї, коли сонце було уже високо, це не був рарок, але і не полудень. Швидко підкинули даму на її перший урок, а тоді дременули по своїх домівках. Попрощались ми біля воріт школи. Коли вони повільно зачинилися за спиною, і постать Кани на мить затрималася у вікні, спокійна, зосереджена, така, якою вона завжди була. 

Я дивився на дорогу, але бачив не її.

Затишний і теплий дім, у якому вона жила, широку і велику вітальну. Невеличку кухню, де ми завжди чаювали, а Лукас пік смаколики. Робочий кабінет та її стіл з паперами. Бібліотеку де проводили більше половину часу, а то й дні, за пошуками необхідної інформації. 

А також її саму, Домінікану. 

Її звичку зупинятися посеред думки, ніби слухаючи світ уважніше, ніж людей. У такі миті вона ставала нерухомою, погляд зосереджувався десь поза видимим, і здавалося, що вона не просто думає, вона звіряється з чимось глибшим, ніж слова чи логіка. Я ловив себе на тому, що замовкаю разом із нею, не наважуючись порушити цю тишу.

Вона часто так робила, коли була поглинута у роботу. Вона діяла впевнено, але приймала рішення без метушні, ніби мала час, якого іншим бракувало. Я не раз ловив себе на думці, що вона не шукає відповідей, вона їх пригадує. І це відчуття, не вкладалося в жодну з відомих мені магічних схем.

Вона потрапила в цей світ випадково, принаймні так казали. Потраплянка, що влаштувалася викладати в школі, ніби це було найприродніше рішення з усіх можливих. Я ж тоді подумав, що магія інколи краще знає, хто ким стане.

Місцем де ми зустрілися вперше була  Академія Магічних Наук. Вона тоді ще дивилася на все з тією уважністю, з якою дивляться люди, що потрапили в новий світ і не мають наміру зламатися. Чужа цьому місцю  і водночас дивно в нього вписана.

Наша зустріч була випадковою, але не менш цікавою. Ми зіткнулися біля кабінету директора, і хоча тоді я ще не усвідомлював цього, це був лише початок серії несподіваних зустрічей. Я зупинився на мить і помітив, що не можу відірвати від неї погляду. Усвідомлення цього змусило серце битися швидше.

Я йшов далі, але думки вперто поверталися до Кани. Ця присутність ще довго не покидала мене, і я відчував, що залишу її з собою навіть коли повернуся додому.

Минув лише день і його половинка, а я уже знову хочу її зустріти.

Коли я нарешті дійшов додому, тиша зустріла мене без докорів. Свій сюртук залишив на кріслі та на мить завмер посеред кімнати, відчуваючи, як хвиля спокою повільно огортає мене після дня та думок, що ще не відпустили її образ. Чужого тепла в кімнаті майже не залишалося, і я дозволив собі просто стояти, слухаючи тихий ритм власного дихання.

Саме тоді тінь у кутку поворухнулася.

Ефіо з’явився без жодного звуку — витік із темряви, зібрався у знайомий силует і ліг біля мого столу, ніби уже знав цей дім.

Я навіть не здивувався. Він інколи кочувався тут, коли йому нудно. Ну або приходив, коли Кані не вистачало часу на нього часу.

— У тебе спокійно, — ліниво озвався він. — У неї сьогодні було гамірніше.

Я зітхнув.

— Нудьгуєш?

— Трохи. — Його хвіст трішки сіпнувся. — А ти знову про неї думаєш? — Зауважив він, не піднімаючи голови.

Я не відповів. Не було потреби. Деякі речі духи помічають швидше за людей.

— Тобі замало її дому? Ти вже тут кілька днів поспіль тиняєшся, — сухо поцікавився я.

— Там тихо, — філософськи відповів він. — А тут цікавіше. І ти нервуєш.

Я фиркнув, але заперечувати не став. 

— До речі, — додав він, ніби між іншим. — У школі сьогодні було весело.

Я підняв на нього погляд.

— Що саме?

— Декілька з учнів вирішили, що варто перевірити систему безпеки у школі і ввімкнули сирену. — Ефіо ляснув хвостом по підлозі, — А знаєш, що найсмішніше? Твій племінник теж прийняв у цьому участь, — пробурмотів останні слова і драматично закинув лапу собі на морду.

— Що? — підскочив на місці.

— Та не хвилюйся, вона  впоралася. Як завжди. Але знаєш… Було неприємно. Цей придурок директок… принизив її перед всіма. 

У грудях щось неприємно стиснулося.

— Він її образив? — запитав я спокійно, надто спокійно.

— Не прямо, — відповів він після павзи. — Але достатньо, щоб я звернув на це увагу.

Цього було більш ніж достатньо.

Я підійшов до крісла, накинув назад на плечі свій сюртук й застібнув ґудзики. Рішення прийшло швидко, без вагань, ніби чекало лише приводу.

— Ти ж розумієш, що не зобов’язаний… — почав я, але Ефіо вже посміхався по-своєму.

— Розумію, — кивнув він. — Але ти все одно поїдеш. Так?

Я зупинився біля дверей.

Якщо в Академії хтось вирішив перевірити, наскільки далеко можна зайти — я вважав за краще бути поруч. Хоча б для того, щоб Домінікана знала: цього разу вона не одна.

Причина, чому мені варто приїхати звісно смішна і нікому не цікава, але лише так я міг знову перед нею з'явитися і побути трішки разом.

***

Я зупинився біля дверей її кабінету та мить завмер, ніби зважуючи, чи це справді хороша ідея.

Пальці мимоволі стиснулись в кулак. Я повільно видихнув, відкашлявся, намагаючись позбутися раптової сухості в горлі.

З того боку було тихо, лише приглушений шелест паперів. Вона працює. Як завжди.

Я постукав, двічі, а тоді зайшов.

— Щось хотіли? — було перше, що вона сказала, піднімаючи голову від паперів.

— Доброго дня і тобі, — спокійно відповів я.

Вона відкинулася на спинку крісла й подивилася на мене так, ніби намагалася зрозуміти, це галюцинація чи реальність.

— Ти поїхав додому, — повільно нагадала вона, не відводячи погляду. Пальці все ще тримали ручку, але вона вже нічого не писала. Сам її вигляд говорив: «Нарешті трохи відпочину».

Я зачинив двері за спиною й сперся на них плечем.

— Відпочив.

— Минув лише день з половиною.

Я знизав плечима й зробив кілька кроків уперед, розглядаючи її кабінет так, ніби бачив уперше. Усе на своїх місцях. Навіть чорнильниця стояла під ідеальним кутом.