Розділ 5

Наступний ранок зустрів мене жахливим звуком будильника.

— Кошмар, давно вже я його не чула. Жахливий звук, — ледве розплющючи очі, прошипіла та гнівно стукнула по будильнику, вимикаючи його.

«Хух, так котра година?» — повернулась на інший бік і скинула ковдру. 

— Скільки?! — на годинку було уже за дев'яту годину. 

Сон як рукою зняло, я швидко почала збиратися, бігаючи колами по кімнаті, а тоді, прихопивши сумку, телепортувалась до школи. 

«Треба поспішати. Та щоб його! Другий робочий день, а я уже запізнююсь.»

У школі на мене всеодно чекав сюрприз у вигляді директора та його злий погляд. Бо я спізнювалась не на урок, а на зустріч (точніше нараду), яка стосувалася вчорашньої ситуації.

— Доброго ранку, дякую що зібрались тут, — почав директор, як тільки зайшла остання людина, на яку чекали. — Сьогодні ми обговоримо вчорашню подію. — Він оглянув усіх присутніх, затримавши свій прищурений погляд на мені. — Дякую всім тим, хто вчасно зреагував і вивів дітей у безпечне місце, а ще тим, хто розібрався з нею швидко.

Витримавши паузу, він продовжив.

— Домінікано, я знаю, що ти новенька у ролі вчителя, тому не буду дуже сильно акцентувати увагу на поведінці твоїх учнів. Тому лише додам, щоб ти краще спостерігала за поведінкою своїх учнів.

На цих словах він швидко покинув кабінет, лишивши мене у повному шоці.

«І що, це було? Спочатку такий все добре, добре, а потім обісрав?» — гуркотіло у мене в думках. 

Я ще трішки постояла в повній тиші, як до мене підійшов один з викладачів.

Чоловік високого зросту, трішки худорлявий, із притаманною грацією. Темна, майже графітова, шкіра різко контрастувала зі світлим, сріблясто-білим волоссям, яке спадало м’якими пасмами, ніби він не надто переймався зачіскою. На відміну від ельфів та інших дроу в нього була коротка стрижка. Тому його загострені вуха можна було побачити неозброєним оком.

На ньому були окуляри з тонкою оправою, що сиділи ідеально, підкреслюючи уважний погляд золотаво-бурштинових очей. Риси обличчя були м’якими, але з прихованою гостротою: легка усмішка торкалася куточків його губ.

— Та не хвилюйся, він завжди такий. Ми звикли, що він на постійній основі невдоволений. Постійно знайде щось, до чого можна доколупатись. Тьху! — він недбало тикнув великим пальцем у бік дверей, за якими щойно зник той самий об’єкт скарг, і ледь помітно закотив очі. — Ах, точно. Я до речі, пан Аерін, — додав він уже значно легшим тоном, промовивши це так, наче ми були знайомі не перший рік. У його голосі прозвучала невимушена доброзичливість, майже змовницька. Дроу зробив крок ближче й простягнув руку для знайомства. Плавний, упевнений, без найменшої напруги.

Рука була прикрашена кількома тонкими кільцями — без показної розкоші, але зі смаком. Метал мав теплий, темнуватий відтінок, а на одному з перснів ледь вловимо мерехтів гравійований візерунок, схожий на стародавні руни. Пальці були довгі, доглянуті, з легкими слідами чорнил біля нігтів — так виглядають руки людини, що більше працює з книгами й магічними формулами, ніж із клинком.

Коли він простягнув долоню, у повітрі, ніби на мить зависло відчуття спокою, не магічного тиску, а радше присутності того, хто звик контролювати простір навколо себе без зайвих зусиль. 

Дроу не викликав якихось неприємних емоцій, навпаки сприймав гарне враження і з ним хотілося розмовляти далі.

«Чимось нагадує мого друга Лукаса. Відчуття ті самі. От наче строгий та жорстокий, а насправді булочка, якщо ближче познайомитися.»

— Домінікана Корс, приємно познайомитись, — нарешті змогла додати щось від себе. — Та я вже зрозуміла, що з ним буде важко, але дякую. — Усміхнулася у відповідь та потисла руку. — Що ж, буду бігти. Скоро урок. Бувайте!

— Бувай. Хай щастить! — навздогін вигукнув пан Аерін.

Я швидко помчала до свого кабінету і зібрала всі необхідні матеріали для проведення наступного уроку. 

Вгадайте з трьох раз, який у мене наступний урок? Правильно, курс Фамільярів. І в кого буду вести? Правильно, там де ті двоє розбишак.

Я повільно зайшла у клас та присіла за робочий стіл.

Ми швидко привіталися та пройшлися по присутніх. Не затягуючи багато часу, я ще раз оглянула кабінет і перейшла до суті.

— Що ж, класе, у нас сьогодні перший урок, який ми присвячуємо темі фамільярів.

Я на мить затримала погляд на аудиторії, зважуючи, з чого саме варто почати.

— Одразу домовимося про головне. Фамільяр — це не хатня тваринка, не декоративна істота і точно не іграшка для мага. Якщо хтось прийшов сюди з такими уявленнями, раджу залишити їх за дверима разом із рожевими фантазіями.

По класу прокотився тихий гул.

— Фамільяр — це свідома магічна істота або дух, який вступає з магом у зв’язок. Не служіння і не підкорення, а зв’язок. Він може бути взаємовигідним, складним, небезпечним і майже завжди непередбачуваним.

Я сперлася долонями на стіл.

— Саме тому цей курс не про те, як отримати фамільяра, а про те, як вижити поруч із ним і не зруйнувати ні себе, ні партнера.

Пауза була короткою, але достатньою.

— Протягом цього курсу ми розберемо, ким можуть бути фамільяри, чим вони відрізняються між собою, які типи зв’язків існують і чому деякі з них закінчуються трагедіями. А сьогодні почнемо з основ — з того, чому фамільяри взагалі з’являються і що вони очікують від мага у відповідь.

— Наставнице Кано, — один із розбишак підняв руку, але, не дочекавшись дозволу, заговорив далі. — То якщо коротко… фамільяр — це хто? Типу магічний напарник? Друг?

— Якщо дуже спростити, — кивнула Дейву, — то так. Це той напарник, який може піти і образитися, а ще, зробити вигляд, що тебе не існує. Звісно якщо у ти до нього відповідно не будеш ставитись.