Розділ 4.  Пояснення і покарання

Я вела цих двох бешкетників коридорами школи, аж поки ми не підійшли до дверей, що вели до мого кабінету на першому поверсі. Коридор був освітлений теплим світлом ліхтарів, що падало з кованих настінних бра, відбиваючись на блискучих плитках підлоги. Легкий запах старої книги та магічного пилу змішувався з ароматом свіжоспечених хлібців зі шкільної кухні. Десь далеко було чути сміх інших студентів та дзвінкі кроки, але всі намагалися не звертати уваги на наших розбишак. Принаймні, поки я йшла поруч.

Дейв крокував упевнено, навіть із певною показною гідністю, ніби це не його вели на розбір, а він сам погодився прогулятися коридорами. Його хода була рівною, спокійною, а в погляді читалося знайоме самовдоволення, те саме, яке з’являлося щоразу, коли витівка вдавалася краще, ніж планувалося.

Даймон ішов поруч, не відстаючи, але його видавали дрібні деталі: хвіст нервово рухався, час від часу торкаючись підлоги, а погляд ковзав по відчинених класах і знайомих обличчях. Він не боявся, радше зважував у голові, наскільки далеко цього разу зайшов.

Я помічала ці дрібниці без зусиль. Плечі Дейва ледь здригалися від стримуваного сміху, наче він усе ще прокручував у голові моменти хаосу, що їм удалося влаштувати. У Даймона ж в очах блищало зовсім інше: азарт, який повільно змінювався усвідомленням відповідальності. Бути старостою означало не лише шукати пригоди, а й відповідати за них, і тепер це доходило до нього з неприємною ясністю.

Нарешті ми підійшли до дверей, що вели до мого кабінету. Двері були з темного дерева, з невеликим віконцем у верхній частині, через яке можна було заглянути всередину. Я натиснула на ручку й відчинила двері.

— Заходьте, — сказала я, трохи відсуваючи їх убік.

Вони обережно ступили всередину, озираючись навколо. Кабінет був компактним, зручним із робочим столом посередині, невеличким диванчиком перед ним та книжковими полицями вздовж стін. Я жестом показала місця для сидіння, і вони, трохи нервово, влаштувалися на диванчику.

Я стояла перед розбишаками, злегка склавши руки на грудях. Їхні погляди то метались, то намагалися втекти від мого пильного погляду. Дейв постійно поглядав на книжкові полиці, ніби намагався відволіктися, а Даймон нервово притискався до спинки дивана, дивлячись на дрібні магічні банки, що відбивали світло.

— Так, раз ми на місці, то обговорімо ваш “експеримент” та поведінку, —  почала я суворо.

— А що тут обговорювати і так все ясно, — почав Дейв, закинувши ногу на ногу та схрестивши руки, — ми влаштували бучу, тож ви нас насварите.

— Навіть немає, що додати. А ти що скажеш, Даймоне? 

— А що? Я зразу казав, що робити з мене старосту не найкраща ідея.

Важко вдихнувши, зрозуміла що затягувати і розпитування про те саме, що сама побачила, не має сенсу.

— Гаразд, — промовила спокійно, — я покликала вас сюди, щоб ми самі обговорили те, що сталось і вирішили, що робити далі разом, без зайвих вух.

У кімнаті на диво було тихо і ніхто з присутніх не робив нових проблем і не наривався на конфлікт. Це мені подобалось. Хоч малі бешкетники і робили капості, але чесно визнавали провину. 

Після недовгої паузи я почала розмову:

— Добре, хлопці, — почала я рівним, але суворим тоном. — Ми розібралися, хто спричинив хаос сьогодні, і тепер настав час встановити наслідки.

— Ну давайте, ми слухаємо, — трохи втомлено відповів Даймон.

— По-перше, всі витівки, що ставлять під загрозу безпеку школи або інших студентів, виганять, або ставлять під пильний нагляд. По-друге, цю витівку можна вважати не просто “експериментом”, а загрозою у майбутньому не тільки для школи, але й для академії. І думаю ректору це найбільше не сподобається. І тим більше, доведеться викликати ваших батьків та опікунів до цієї розмови…

Діти мовчали, чи то задумавшись, чи то не знаючи, з чого почати. Я повільно обвела поглядом обох хлопців, оцінюючи їхню реакцію.

— Те, що один із вас є старостою, — сказала спокійно, — лише погіршує ситуацію.

Очі Даймона розширились.

— Староста має стежити за порядком, а не випробовувати межі дозволеного. Тож відповідальність ви несете обоє. Без винятків. — зробила паузу, даючи словам осісти. — Ви відновите все, що пошкодили. Власноруч. Під наглядом викладача з практичної магії.

Мій погляд ковзнув до Даймона.

— А ти, Даймоне, на твоє щастя, під час виконання покарання позбавляєшся повноважень старости. Тимчасово. До мого окремого рішення.

Очі дракончика розширилися.

— Хух… — почав він.

— Але, — спокійно обірвала щойно зраділого дракончика. — Ти не хвилюйся, через деякий час ти відновиш цю посаду, — додала трішки з ледь помітною насмішкою, побачивши як обличчя малого від зраділого різко змінилось кислим.

Я перевела погляд на Дейва, його голова була опущеною, але плечі все одно зрадницьки здригалися від стримуваного сміху.

«Що, смішно тобі? Ну, ну, зараз не буде.»

— Точно, Дейве. 

Вампірчик озирнувся.

— Твої батьки зараз у відпустці, так?

— Так, — кивнув він. — Далеко. І надовго.

— Саме тому твоїм опікуном тимчасово значиться Юлій Ґрейн. Хтось дорослий має бути на зв’язку з академією.

Дейв помітно напружився.

— Дядько Лі не проти, — сказав він. — Сказав, що це навіть простіше.

— Я знаю Лі, — ледь помітно усміхнулася. — Він завжди бере на себе більше, ніж зобов’язаний. А ще, чому ти зразу не сказав, що ти племінник Юлія? Хоча ні, не пояснюй, я зрозуміла.

Я зробила паузу, а потім додала:

— Але це не означає, що я не зателефоную твоїм батькам, якщо доведеться. Відпустка — не імунітет від відповідальності.

— Я зрозумів, — швидко відповів Дейв.

Дейв ледь стримував усмішку.

— Тоді я вам співчуваю.

— Не варто, — спокійно відповіла. — Я вмію тримати такі пружини під контролем, — посміхнулась, але швидко знову додала суворості до голосу. — Якщо подібне повториться, я говоритиму вже не з вами, а з вашими опікунами. У твоєму випадку, Дейве, з Юлієм.