Розділ 3

Глухий, протяжний звук розрізав тишу аудиторії, змушуючи студентів одночасно видихнути. Зошити загорнулися, хтось потягнувся, хтось тихо зітхнув із полегшенням. Урок історії залишився позаду разом із важкими темами війни, втрат і політики.

Я ще кілька секунд стояла біля кафедри, мовчки дивлячись у клас, ніби переконуючись, що сказала все необхідне. Лише після цього, повільно зібрала свої записи.

— На сьогодні все, — прозвучало спокійно, вже без викладацької суворості.

Студенти почали розходитись, обговорюючи між собою почуте, а коридори академії знову наповнилися шумом голосів і кроків.

Та для мене цей день на цьому не закінчувався.

Вийшовши з аудиторії, я відчула знайоме напруження між лопатками — те саме, що з’являлося щоразу, коли події в академії починали складатися надто дивно. Зниклий викладач, тіні, що з’являлися не там, де мали б, і надто багато випадковостей.

Через кілька секунд пролунав гучний гудок і на етерію програла ритмічна та весела пісенька.

[На перший погляд, пристрій нагадує витончений браслет або годинник, який щільно, але зручно охоплює зап’ястя. Основа виготовлена зі сплаву світлого металу з домішками маго кристалів, що реагують на індивідуальну ауру власника. Поверхня гладка, тепла на дотик, з тонким гравіюванням рун уздовж країв — вони не декоративні, а функціональні, забезпечують стабільність зв’язку та захист від зовнішнього втручання.]

Ця пісня і цей рингтон стояв лише на одну особу і це…

— Бля, Фелікс, — з великим відчаєм протягнула я.

Як ви вже зрозуміли ця особа являється новим королем людей — Феліксом фор Маркусом. Ну і за сумісництвом також людиною, а, якщо точніше магом, з яким я вчилася в академії та яким я воліла б бачитися останнім зі мого списку знайомих.

Він перший маг некромант та бойовик що став королем, тим паче людей. Але це не змінює того факту що цей королевич приклеївся до своєї жінки та інколи надокучає мені як ще одній людині не з цього світу, яку він знає. 

Глибоко вдихнувши, я відповіла на дзвінок.

— Так?

— Кано, привітульки. Чим займаєшся? Що нового? Як життя? Як робота? Все добре? А здоров’я? — пролунав бадьорий голос по той бік екрана.

Трішки відійшовши до стіни, я натиснула на браслет і в повітрі спалахнув екран із силуетом співрозмовника.

Майже одразу я побачила чоловіка, що телефонував. Високий, стрункий із довгим світло-сріблястим волоссям і тонкими аристократичними рисами. 

Світлі очі були зігнуті в півмісяці від щирої, трохи дурнуватої усмішки. На переніссі — монокль. Він був одягнений елегантно, але з легкою недбалістю: світла сорочка, темний жилет, прикраси на руках і шиї.

У цей момент, він виглядав не суворим і холодним правителем королівства, а звичайним жвавим і життєрадісним юнаком, якого я звикла бачити. Перепрошую чоловіком, якому начхати на думку людей і тому, хто поводитися, як вважає за потрібне для себе. Хоча, щиро кажучи, таким він подобається мені більше. Не зовсім старий і не зовсім новий друг. 

І якому, як і мені, пощастило потрапити у цей світ під назвою Адарте.

— Доброго ранку, Ваша Високосте, — привіталася і, легко зробивши реверанс, відповіла я.

— Кано, тьху. Перестань, мені це не подобається, ти ж знаєш. Давай як завжди, просто Фелікс або Фел.

— Гаразд, Фелікс, — посміюючись, відповідаю, погодившись на його умови.

— Відповідаючи на твої питання на початку і на наступні також, у мене все добре, у школі відносно, а в академії стабільно. Але і є те, що й турбує. Але не хвилюйся, під час аудієнції я все поясню і розкажу.

— А…

— Нічого серйозно про що ти міг подумати.

— А-а…

Вкотре нахабно перебиваючи, знову відповідаю ще не на поставлене питання:

—  Так, я скоро приїду, мене запросила Астрід і так, вона тебе випередила і я все знаю. І ще, прийми мої щирі вітання! 

— Дякую, — тихіше, ніж зазвичай, нарешті видавив із себе Фелікс.  

— Я хотів бути першим. Так образливо! Але добре, тоді чекатиму тебе, Каночко, у себе в дома, у своїй оселі, найдовгоочікуванішим гостем для нашої родини!— щасливо прощебетав молодий король і ласкаво та яскраво усміхнувся. 

Наостанок розмови він кілька разів попрощався і, не дочекавшись відповіді, відключив зв'язок, гаденько усміхнувшись. 

— Ха-ха-ха, — розсміялась на таку дитячу витівку.

«Що й очікувалось від нього.»

— Ти, як завжди, друже. Ну, що ж, новий привід запросити давніх друзів та знайомих у гості.

Ще трохи постоявши у повній тиші, я закрила вікно відеовиклику й поринула у роздуми.

«Нарешті робочий день закінчився, і можна відпочити».

Солодко потягнувшись, я впала на ліжко й розляглася у формі морської зірки, навіть не перевдягнувшись. Але щойно я заплющила очі, як у повітрі пролунав звук сирени.

— Та за що? — різко підскочивши з ліжка, я почала збиратися.

Якщо гуде сирена, значить, щось сталося. І зазвичай це нічого доброго не означає. За все моє життя в академії таке траплялося лише тричі.

Перший раз — щойно я сюди потрапила, і Фелікс ледь не спалив ботанічний сад.
Другий — коли Лу та Лі підняли мерця й «вдало» поселили його у мене в кімнаті, звідки той дуже швидко вилетів, ганяючись по всьому корпусу.
Третій — коли почалася війна між нагами, ракшасами та людьми.

«Дуже не хочеться, щоб це було щось із тієї ж категорії».

Телепортувавшись до найближчого місця подій і причини, я швидко пройшлася коридором, на автоматі відзначаючи деталі: молодших уже відводять у безпечні зони, старші метушаться, викладачі беруть ситуацію під контроль. Ніхто не кричить, ніхто не панікує.