Розділ 2. Урок історії та неприємні істини

Прибравши після себе робочий стіл, я попрямувала до свого власного нового куточку.  Мій робочий кабінет знаходився на першому поверсі школи.

Школа складалася з кількох навчальних корпусів і внутрішнього подвір’я, де учні проводили перерви. Будівлі були різні за віком: частина — стара, кам’яна, інша — більш сучасна й пристосована до магічних занять. У класах працювали захисні чари, а коридорами постійно лунав шум розмов і кроків. Тут навчалися діти різного віку, і школа жила звичним, трохи хаотичним, але впорядкованим ритмом.

Як і було заплановано, після цього, забравши необхідні матеріали та книги, які прихопила по дорозі, я пішла до іншого кабінету. Кабінету історії, де проводиметься урок, який я замінятиму у старшого класу деякий час.

Пройшовши короткий шлях до кабінету, я нарешті відчинила двері.

— Добрий… — тільки я почала вітатися, переступивши поріг, як в обличчя мені полетіла водяна куля.

Я навіть не кліпнула. Просто змахнула рукою, ніби відганяючи набридливу муху, і спокійно підійшла до столу.

(Старші — розумніші, кажете? Ага, як би не так. Знову діти-телепати, які перевіряють реакцію нових викладачів? Ну-ну, нехай спробують.)

Я окинула клас поглядом.

Дві відьми — одна з рудими кучерями, інша з волоссям кольору воронового крила. Від обох відчувалася стара, міцна магія. Двоє вовкулак — темноволосий хлопець із хитрою усмішкою та блондинка, що ліниво відкидала назад довге волосся. Вампіри. (Ну звісно, куди ж без них.) Обидва з блідою шкірою та хижими посмішками, які вони вважали вкрай чарівними.

Наги, кілька юних магів-людей…

— Мене звати Домінікана Корс, — представилася я. — Маг-бойовик і елементаліст. Закінчила цю школу. Тому кажу одразу: сховатись не вийде, втекти також.

Я дала їм секунду, щоб переварити цю інформацію. Дехто виглядав враженим. Дехто зацікавленим.

— На певний період замінюватиму вашого викладача з історії. Якщо раптом хвилюєтесь, чи зможу я викладати цей предмет, не варто. В Академії мене навчили не тільки махати мечем у всіх напрямках, а й думати.

Я вже збиралася перейти до теми уроку, як одна з відьом підняла руку.

— Так?

— Ви знаєтесь на травах і зіллі?

Я нахилила голову, уважно на неї глянувши.

— Знаю, юна леді…

— Моміарті Клео, відьма в сьомому поколінні, — відповіла вона гордо, ніби представлялася перед Верховним Ковеном.

За нею почали озиватися й інші.

— Найван Лоті. Відьма.

— Семюель Стотман де Франц. Ракшас.

— Зигмунд Люкенміль веа Наіт. Перевертень.

— Чудово, — підсумувала я. — Раз з переліком покінчили, тепер відповім на питання Лоті та Клео. — Я трохи нахилилася вперед, ніби відкриваючи їм велику таємницю. — Зіллєваріння — один із предметів, який вивчають бойові маги в Академії.

Я спеціально зробила паузу, виділяючи слово «Академія».

Щоб не було ілюзій — тут я їх цьому не вчитиму.

— Бо коли тебе розпороли мечем, треба вміти залатати себе швидше, ніж закінчиться кров. А тепер — історія.

У класі хтось пирхнув.

Я зробила вигляд, що не помітила.

— Дракони, відьми, вампіри, ельфи, ракшаси та інші — це різні, але міцно пов'язані між собою істоти, — почала я. — Ми маємо магію та схожу подобу. А хтось з нас має навіть другу сутність. Клани, родини, друзів, всі мають свої правила, закони та традиції…

***

Я втупилася у відкритий журнал, тримаючи крейду в руці та думаючи що сказати далі. Учні теж сиділи тихіше, ніж зазвичай, але це не було ознакою уваги, скоріше, їх поглинали власні думки.

— Такс… Де ми зупинилися? — пробурмотіла собі під ніс, ковзаючи пальцем по списку.

— На питанні про нагів, — підказала дівчина в передньому ряду, закручуючи пасмо волосся на палець.

— Точно. Що ж, розберімося, — сказала зробивши кілька кроків уздовж дошки. — Хто може сказати, чому їх не долюблюють?

Запала тиша. Нарешті, один із хлопців, неохоче піднявши руку, відповів:

— Бо вони… не схожі на людей?

— А ще?

— Вони брали участь у війні, — додав інший учень.

— Правильно, — кивнула у відповідь. — І це одна з головних причин, через яку люди все ще ставляться до них з упередженням. Імператор Вальтер фор Маркус вважав їх загрозою, що призвело до жорстокої війни.

Я знову повернулася до дошки й почала писати ключові моменти:

Початок війни через ненависть Вальтера.

Масові знищення нагів і ракшасів.

Втручання Академії та інших держав.

Перемога та наслідки.

— Війна принесла багато жертв, і навіть після її закінчення залишилися ті, хто вважає нагів та ракшасів загрозою. Хоча офіційно їхні права визнані, вони й досі стикаються з дискримінацією.

— Але хіба вони не небезпечні? — запитав хтось із задніх парт.

— А люди не небезпечні? 

Його питання трішки мене здивувало.

Клас замовк.

— Немає доброї чи злої раси. Є окремі особи, що роблять вибір. І, до речі, не всі люди вийшли з цієї війни з бездоганною репутацією.

— Ви про Вальтера?

— І про нього теж, — кивнула. — Але це історія для іншого уроку.

— Чому ви їх захищаєте? — раптом пролунав голос десь із задніх парт. Це був Зигмунд.

Я скосила погляд на учня-нага, що сидів осторонь, з холодним виразом обличчя. Я розуміла, що ця розмова для нього була непростою.