Розділ 6

Їм потрібно було виходити на наступній станції. Подивившись на Віолетту знову, хлопець помітив, що та продовжує так само спокійно стояти, притиснувшись до нього. Костя зрозумів, що дівчина не знає, що вони майже приїхали. Та звідки ж їй знати? Вона ж, майже вперше у життя їхала у метро, і навіть не відала які тут є станції.

Він ласкаво, максимально обережно відсторонив від себе, подивився в її обличчя. Так. Вона плакала, це було очевидно з засмученого обличчя та мокрих доріжках, що лишилися на щоках, змішуючись з тональним кремом та пудрою.

- Ходімо, - промовив він, беручи її за руку. Вона злегка посміхнулася, але промайнула, здається, невелика тривога. Дівчина наче почала розуміти, що тримається за руку з майже незнайомим хлопцем. Проте не стала пручатися, наче сили на це, повернулися не повністю.

- Ось і мій будинок, - вказала рукою на елітну висотку, яку Костя також упізнав. Тому що носив замовлення туди досить часто, до речі, не тільки Віолетті.

Продовжуючи триматися за руки, дівчина та хлопець пройшли до самого парадного, і тільки біля дому, Віолетта схаменулася. Вона наче прокинулася та м’яко, але рішуче звільнила свою руку.

- Дякую тобі, - промовила вона, дивлячись на хлопця, - ще побачимося.

- Звісно. Як тільки зробиш чергове замовлення, - посміхнувся хлопець.

- Куди я дінуся. Хоч іноді хотілося б кудись подітися. Будь куди…

Костя трохи відкрив рота, збираючись відповісти, але Віолетта його перебила:

- Знаю, що ти подумав. Мовляв, розбещена багатійка придумала собі проблеми. І сама не знає, чого хоче. Так?

- Не зовсім, - щиро відповів хлопець, - я скоріше запитую себе, що сталося у такої вродливої та успішної дівчини. Хто викликав сльози на твоєму обличчі?

Віолетта не відповіла, тільки трохи сумно посміхнулася. Костя ж розумів, що їм пора прощатися, проте ніяк не міг змусити себе сказати «до побачення». Не кажучи же про те, щоб розвернутися та піти. Невже він настільки ведеться на те, що перед ним справжня зірка. Так, вона лише починаюча актриса, ще не достатньо знаменита, проте, вже досить відома та перспективна. До того ж така вродлива… Проте Кості не хотілося вірити, що це для нього має рішуче значення. В цій дівчині має бути ще щось, окрім вроди.

Мовчання затягнулося. Хлопець і дівчина відчували, що розмова скінчена, але не могли знайти привід розійтися ввічливо. Костя перший придумав варіант заключення подій.

- У нашої крамниці з’явилися нові візитки. Думав, що дам вам одну, коли принесу чергове замовлення, але якщо вже так сталося…

Хлопець простягнув руку у внутрішню кишеню. Через секунду його обличчя стало напруженим, а потім він зблід настільки, що це помітили Віолетта. Хоча і стояла за декілька кроків від співрозмовника.

- У тебе вже гаразд? - обережно запитала вона.

- Так-так! Все добре. Я, мабуть, піду, - хлопець кивнув, розвернуся і спробував піти геть. Але тут же спіткнувся, наче земля у нього йшла з під ніг.

Віолетта швидко наздогнала його та несміливо взяла за руку, змусивши зупинитися.

- Що сталося? Ти здається, мені хотів візитку дати. То де ж вона?

Молодий чоловік подивився на неї настільки розгублено, наче зовсім забув про що йдеться.

- Так… вибач. Іншим разом, - голос хлопця задрижав.

- Чого ти так розмовляєш? Я тебе образила? Скажи, чим саме, - тихо промовила Віолетта, не випускаючи його руки.

- Та що ти… хіба ти… ви… можете образити, - так само тихо відповів хлопець.

- Доведи, - сказала Віолетта.

- Як саме?

- Дозволь мені допомогти, як ти мені допоміг. Ходімо до мене і я пригощу тебе чаєм. Справжнім індійським.

Від цих слів сама Віолетта ледь не впала, не кажучи вже про хлопця. Щоб вона ось так запрошувала ледь знайомого хлопця до себе. Назар якщо дізнається, буде лютувати… Хоча, вона і так вже провинилися перед ним. Одним разом більше чи менше…

Вона відчула довіру до цього простого хлопчини. Він не образить, та й до того ж, є охоронець у будинку, який запам’ятає її супутника. Проте, все одно, Назар би не дозволив, але ж останнього тут немає.

Здається, зараз Віолетта стояла і мовчки вговорювала саму себе. Чомусь думала, що даним вчинком зраджує поради Назара. Але ж нічого поганого робити не збиралася.

Дівчина навіть до кінця не могла зрозуміти, навіщо запрошує цього милого хлопця до себе. Це було досить небезпечно… принаймні так завжди казав Назар і мав рацію. Проте, якесь легке відчуття протесту нашіптувало дівчині, що потрібно вчинити саме так.

- То як? - трохи не настирливо запитала вона, - зайдеш?

Обличчя хлопця було все таким же блідим, але він зробив спробу посміхнутися. Вийшло не дуже, і він відповів:

- Якщо запрошуєш…

Через десять хвилин вони сиділи на невеликій, але розкішній кухні, і пили той самий індійський чай. Коли хлопець з дівчиною проходили повз охоронця, остання підморгнула йому та промовила: «він зі мною». Відчула насолоду, коли помітила здивований погляд вірного стража. Дівчині здавалося, що вона втинає пустощі, невинні, але цікаві. Можливо, причина була у тому, що останнього разу пустувала у десять років.