Пролог

Свідомість повернулася до Віолетти більше години тому. Але вона досі не могла повірити у те, що сталося. Не дивувалася, змогла навіть усвідомити, проте… не знаходила змоги повірити, що людина, якій вона довіряла, яку знала майже три  роки, так вчинив із нею.

Спробувала підвестися, але не зуміла. Голова паморочилася, мабуть снодійне, що їй підсипали у каву, ще діяло. Тоді дівчина почала дивитися перед собою, знову намагаючись пригадати власне життя, яке круто змінилося після того, як два роки тому, мала необережність переїхати у столицю.

Почала розглядати невелику кімнату. Скільки вона тут вже знаходилася? Не менше чотирьох годин точно. На вікні залізні грати, через них видно поле… здається вона за містом.

У самому приміщенні лише ліжко, два стільця, невеликий столик. На якому стояв скляний кухоль та стакан. Простягнувши руку, дівчина зуміла налити собі води, яку із жадібністю пригубила. Разом із тим, як зникала спрага, з’являлися сили. Відставивши стакан, вона знову подивилася навкруги. І на цей раз помітила велике дзеркало майже у весь зріст.

При вигляді дзеркала у душі Віолетти спалахнув такий гнів та ненависть, що вона змогла встати  та підійти до нього. Зупинившись у двох кроках, наче заворожена почала дивитися на власне відображення.

Скільки себе пам’ятала, завжди чула, що вона вродлива. Це були не просто ввічливі компліменти чи бажання вгодити багатій дівчинці. Слова про красу Віолетти говорилися із щирим захопленням, навіть подивом. Бо дійсно була настільки вродлива, що здавалася неземним створінням.

Зовнішність Віолетти була не тільки красива, але і оригінальна. Іноді у черговому модельному агентстві мали сумніви, що вона не використовувала ніяких хитрощів задля того, щоб покращити зовнішність. Але це правда, дівчина ніколи цього не робила, навіть не фарбувала волосся.

Їй це не було потрібно. Волосся відрізнялося каштановим кольором з рудим відтінком. Коли сонце грало на густих пасмах, то перетворювало їх на щире золото. Очі яскраво-зеленого кольору нагадували смарагди, і дівчина не один раз чула що її підозрюють у тому, що вона носить контактні лінзи. Проте це було не так…

Середній зріст, невимовно тонка постать, витончені руки, стрункі ноги: все це давало молодій красуні пишатися собою та думати, що вона щаслива. Дійсно так думала… доки не зрозуміла що їй байдуже…

Байдуже на неземну красу та на багатство, яке було з нею завжди. Байдуже на те, що коли заходить до приміщення, усі погляди направляються на неї..

Від цього, коралові вуста Віолетти скривилися, тому що це більше дратувало, ніж радувало. Завжди дратувало. Як і те, що вона постійно грала чужу роль: роль моделі, актриси, світської левиці…

Юна дівчина знову сіла на ліжко, випила ще трохи води. Грала… невже у кохання також грала? З Назаром так, точніше він змусив її грати у це почуття. Вона лише вдячність прийняла за кохання. А от чи грала вона з ним…

Від однієї думки про нього, смарагдові очі Віолетти наповнилися сльозами. У серці наче щось спалахнуло, даючи відповідь на це болюче питання.

З ним вона не грала.  Цей чудовий юнак виявився єдиним за все її життя, хто довів розбещеній багачці, що є речі, які неможливо купити за гроші. Тоді, чарівної ночі, стоячи під ліхтарем, вона йому відмовила. І це була найбільша помилка у житті…

Тепер опинилася  тут. Чи судилося їм знову зустрітися? Якби могла побачити його хоч на мить. Торкнутися волосся, притиснутися до його серця, послухати як воно б’ється. Відчути міцні, надійні руки, які, обіймаючи, гарантували захист та безпеку. Але він навіть не знає, де вона знаходиться. Вона і сама не відала.

Ще раз подивилася на дзеркало, і на цей раз спалахнула не контролююча лють. Схопивши кухоль, швиргонула у дзеркального суперника. Через кілька секунд  роздався страшний гуркіт, і Віолетта залишилася переможцем на полі бою. Дзеркало лежало розбитим більше ніж на десять уламків.

Наче зачарована дивилася на те, що тільки що зробила. На душі відчувалося полегшення, наче вона позбулася ворога. На жаль, тільки одного, і далеко, не самого головного.

Підійшла до гори розбитого скла, взяла один з уламків. Промайнула страшна думка використати цей уламок задля того, щоб все скінчилося. Для неї скінчилося…

Лише зробити вправний рух, і вона звільниться від усіх нудних обов’язків, від розкішного, але такого набридливого життя. І вже ніколи не побачить його…

Ця думка стримала, і в цю хвилину, Віолетта почула кроки, які доносилися здалеку. Хтось йшов до неї. Це міг бути тільки той, хто викрав її та привіз сюди. Зараз подивиться йому у вічі, запитає як він міг із нею так вчинити?

Не дозволить себе торкнутися. Краще загине на цьому самому місці. Посміхнулася: не тільки загине сама, але і забере життя того негідника, якому довіряла. До того моменту як втратила все. І головне, що вона втратила того, хто покохав її щиро, по-справжньому…

Кроки наближалися, Віолетта сіла назад на ліжко, не випускаючи уламок. Їй було страшно, але відступати не бажала. Якщо вже не вдалося вчасно зробити правильний вибір, має за це розплатитися. І не тільки вона…