38. Це була вона)

До презентації Аріниної книги залишалося кілька тижнів. І скільки б Святослав не писав смс Аріні…все було марним. Повідомлення наче з'їдала якась чорна діра, але ще більша діра була у серці в парубка. Це все змушувало його інтенсивніше працювати у спортзалі та брати все більшу вагу. І хоч сам Святослав не сильно набрав ваги, проте його руки та ноги значно зміцніли і він вже підіймав штангу у вісімдесят кілограмів.

— Так, молодець…я страхую. Нічого собі! — підтримував Святослава Антон, — А тепер спробуй присісти з нею, зможеш? 

— Не певен, — зціпив зуби хлопець.

— Ну уяви, що Аріна буде настільки рада тебе бачити, що вирішить пригнути тобі в обійми з розгону, — шукав вірну мотивацію тренер, – Треба ж втриматися на цих ногах…і її втримати.

Це здалося, наче як, переконливим аргументом для юнака і він дійсно зміг присісти разом зі штангою в руках. 

— Все, Антоне, а то ти точно коли не будь мене вб'єш. Може не навмисно, але…— було помітно, що цей парубок видихався…напевно в усіх планах. Все-таки такий жорстокий ігнор з боку коханої люди, здатний придавити будь-кого…посильніше найважчої штанги. 

“Вона прийде…вона повинна прийти…а як інакше” – подумки говорив сам з собою Святослав. Він знав, що презентація це єдиний шанс зустрітися з Аріною. А там уже, що буде, то буде. Він зробив все, що міг…і навіть те, чого не міг раніше. 

— Це була вона…— витяг його з думок Антон.

— Хто? — серце хлопця прискорено застукотіло. Перша думка – Аріна, — Де? — хутко звівся він на ноги, намагаючись поглядом відшукати коханий силует, але від нещодавнього навантаження та різкого підйому йому потемніло в очах. 

— Сотка…яку ти ставив собі за мету. Це була вона…

— Ти хочеш сказати, що тільки що я підняв стокілограмову залізяку і не всрався? — схопився за голову хлопець.

— Ти навіть присів з нею два рази. Думаю цього достатньо, щоб втримати на руках Аріну для того, щоб зробити фотку. 

— Чувак, – все ще не вірив у сказане Святик, — Ти крутий! — тиснув він руку тренеру. 

— Та ні це ти Крутий, – підморгнув тренер у відповідь. 

— Це вона крута…— знову подумав парубок про Аріну. Тепер він не почувався слабаком, який міг захиститися лиш гумором. Тепер він міг захиститися й кулаком при нагоді….в крайньому разі завжди можна буде втікти на турбоногах. 

На радощах він вкотре пише їй смс:

“Я витримаю все. Навіть тебе” – настрочили пальці. Та ну, якийсь недолугий жарт…хоча. Святослав вагається чи варто писати таке Аріні, потім дещо дописує:

“Я витримаю все. Навіть тебе….Тільки не твій ігнор, будь ласка, відпиши мені хоч одне речення” 

Та телефон мовчав. Ні нових дзвінків, ні нових повідомлень, зате ті ж самі старі почуття. Почуття кохання до Аріни. Та ось екран замиготів. Нове смс.

“Точно? Нагадую, що не важу як надувна гантеля)”

Так! Так..так!! Так!! Вона нарешті відписала. Святославу аж друге дихання відкрилося. Так, де та штанга? Може ще один підхід? Або краще два! 

– Антоне, Антосику…– підбіг хлопець до тренера і почав його обіймати, — Дай я тебе розцілую.

— Так, стопе! – витяг перед ним руки тренер, — Я не Аріна. У тебе що досі в очах темно? 

— Навпаки посвітліло! Все світле. Вона мені написала…написала…, — таки обійняв чоловіка хлопець.

— Ну все…досить, — намагався відкліщити від себе хлопця Антон, але то тепер не так вже й легко було зробити. Адже цей колишній доходяга тепер теж був доволі міцним, — Та агов! 

— Вибач…можна хоч в щічку поцілувати? — жартував Святик, зрештою відпустивши свого тренера. 

— Та іди ти! — скрився чоловік, — То є шанс на примирення?

— Мабуть…хоча ми й не сварилися. Мене кинули як лошару…

— На майбутнє…я забороняю вам приходити та жерти бургери переді мною на показ, втямив! 

— Аякже ж, – розсміявся парубок, махаючи Антону на прощання.

“А я більше не качаюся на дитячих гойдалках та не використовую надувні гантелі. Аби тебе більше вітром кудись не здуло від мене” - ще одне смс для неї. А потім ще одне смс від неї. Йому хотілося писати їй і писати. Йому хотілося почути її голос, йому хотілося побачити її! Щоб схопити нарешті на руки та покружляти.