37. Не здаватися і правильно харчуватися)

Тим часом Аріна теж з усіх сил старалася порвати з булками та зав'язати стосунки зі здоровим харчуванням. Сінабони снилися їй кожної ночі. Ванільні, вишневі та навіть шоколадні. А запах кориці буквально замістив повітря і нею пахло все. Особливо нестерпно було проходити повз улюблені кав'ярні, ця свіжоспечена здоба…але ні, вона ж не якась там безвольна м'якушка! Ні…ні…ні…і ще раз ні! Якісь булки не керуватимуть її життям. Це вона тепер керує своїми пишними “булками” і жене їх геть від таких місць. 

— Що ж, Арін, ти вже два тижні тримаєшся, як той міцний горішок. Скільки ти скинула? — запитала її Андріана, дудлячи каву з соломинки.

— Сім кілограмів, — важко зітхнула пишка, поглядом вона таки вгризалася в круасан з вітрини. Вишневий смак…смакота. 

— О…ну крутий результат, — подруга теж хотіла того круасану з вітрини, проте вирішила утриматися ради того, щоб не спокушати Аріну.

— Та що то є…, – відвела від вітрини погляд дівчина, — Вважай, як від танка гайка відпала, ні жарко, ні холодно, як то кажуть,  – така відповідь Аріни дещо розвеселила Андріану.  

— Взагалі доволі прохолодно! — реготнула Андріана, — Ну чекай, якщо так далі піде вага, то за пів року ти точно будеш струнка.

— Якщо чесно, думаю, навіть якщо і я скину так кілограмів тридцять…ще…е..не певна, короче, що він зможе мене таки взяти на руки, – сумна усмішка Аріни видавала її похмурий настрій. Вона скучала. Так…вона неймовірно сумувала за здобою, бургерами та газованими напоями, але понад усе це стояла її туга за коханим. 

— Для тебе це так важливо? — запитала Андріана, витягуючи соломинку з рота, але та кумедно перекрутилася і пригнула дівчині прямо в носа.

— Ні…для мене значно важливіше себе втримати у руках. Тому ходімо швидше звідси, бо ці запахи мене доконають, — вона пришвидшила хід і прикрила очі. Це допомогло і тепер Аріна відчувала в повітрі ще й запах дощу і мокрого асфальту. Вона обожнювала цей запах.

— Слухай я думаю тобі треба просто придумати якусь стратегію. Ну там….ну не знаю. Що вся їжа це лиш лайно. І це лиш питання часу. Зараз це свіжий духмяний круасан, а за п'ять хвилин смердюча блювотна кашка в шлунку, а ще там за…кілька годин какулька. Зовсім неприваблива, маю зауважити. 

— Щось у цьому безсумнівно є, Андріано…— очі Аріни хитро звузилися, — Але це ніяк не допомагає!  — повторила Аріна вже крізь зуби, наче нещодавно зціпила їх перед нападом чергової булочної й тепер не могла розтиснути.

 — Тоді у мене інший варіант, — мовила подруга, підозріло нахилившись до неї, — Уяви, що кожна булка — це зрадник.

 — Зрадник?

— Ага. От просто уяви, що цей круасан — Іуда. Такий собі маленький рум’яний зрадник, обгорнутий у вишневу пастилу фальші.

 — Мені щойно стало страшно, — Аріна відсахнулась на крок.

 — А ще, — не зупинялась подруга, — уяви, що кожна смажена картопелька — це мікроскопічний шпигун, який працює проти твого плоского живота.

— У мене і так немає того плаского живота.

— Ну…ми розглядаємо у перспективі.

— А як же кава? — з острахом спитала Аріна, спостерігаючи за тим як соломинка знову хижо вп'ялася в ніздрю Андріани. 

 — Ну… кава — то агент на твоєму боці. Вона як Джеймс Бонд. Темна, гаряча і трохи гірка.

 — Ти хвора, — похитала головою Аріна, – І взагалі Джеймс Бонд білий. А ти говориш якусь дурню. Повну дурню! 

 — Може. Але я тобі допомагаю, — самовдоволено всміхнулась Андріана і сьорбнула ще кави.

“Фу, Андріано”, — подумки кривилася Аріна — “Ти серйозно? І це після того, як ця соломинка вже двічі прочистила тобі носа?” Ось, що нарешті прогнало її апетит. 

Їхня прогулянка далі нагадувала військову місію. Аріна дивилася на кіоски з фастфудом, як на ворожі блокпости. Макарони — обхідним маневром. Бургери — в обхід через двір. Але вона й не здогадувалася, що істинним ворогом виступає її серце. Бо коли їй прийшло смс від Святослава, їй нестерпно захотілося кинути це все і мчати до хлопця з усіх ніг. І байдуже скільки часу і кілометрів доведеться бігти, та хоч крос. 

“Привіт. Знаєш, я так скучив…здається я готовий покласти усі бургери світу до твоїх ніг…твого шлунка, аби ти погодилося зустрітися зі мною. Будь ласка…”

— Ти чого завмерла? – наздогнала її Андріана.

  “О благо…нарешті допила ту сопливу каву”

– Ти що там озброєного бургера побачила? — роззиралася, — Він хоче взяти тебе у заручники? 

— Гірше…мені, тут Святослав написав.

— Справді? І що пише? 

— Хоче зустрітися…

— А ти? 

— А що я? – злісно буркнула Аріна, — Я капець як хочу, але….

— Але ти можеш! А чому б ні? Схуднення схудненням, а…

— Ні, не буду бачитися з ним допоки не схудну! — тверде рішення металом вилилося у голос. 

— І що ти просто його проігноруєш? — Андріана скривилася і перетяла плечима.

— Ну булочки та кока-колу мені ж якось вдається ігнорувати! То і його вдасться…— наче запевняла сама себе Аріна, що хутко йшла кудись…а куди? Та байдуже куди, аби не до пекарні….та не до нього.

— Чекай! – гукнула їй у слід Андріана, – Та чекай ти! Куди ти помчала так? 

— Здаватися…

— Що?...Кому? 

— Броколі та руколі! — відрізала Аріна, — Якщо мені не вдається виграти у бургерів та власного серця, є лиш один вихід…здатися гіркому листю салату та сухому курячому філе, — сумно всміхнулася.

— Ну не таке вона вже й сухе, — всміхнулися їй у відповідь сестра, — Головне приготувати правильно! А ти от …капець суха! Відпиши йому хоч кілька слів…

— Ні…не можу…зрозумій…це як капнути масла у вогонь! Це як жерти бургери, запиваючи згущенкою. Вогонь і масло — спалахне миттєво. А вуглеводи з жирами — це формула ожиріння. Перевірено мною! 

Подруга дещо скривилася від такого вкрай дивного формулювання речення, але думку зрозуміла…наче як. 

— А ще казала, що я хвора! Послухай, що говориш ти!