36. Головне бажання:)

 Тим часом Святослав теж продовжував ходити у спортзал і вже тягав справжні гантелі вагою у двадцять кілограмів замість надувних. Антон взявся за нього серйозно, тож хлопець бачив лиш два варіанти вирішення: або померти від тих навантажень або вижити й таки підняти ту стокілограмову штангу. Але ще більше він не хотів померти від меню, яке йому прописував Антон.

— Сніданок: овес, — прочитав парубок і його лице скривилося, — Антоне, ти забув додати ще бодай десерт —  злість, а замість напою — сльози. Обід: гречка без солі. Без волі. Без душі, — додав ще два інгредієнти сам собі Святослав, — Капець, мені здається, що в Аліка з хліва ширше меню ніж в мене. Вечеря: я нюхав булку в супермаркеті. Купив і з’їв думками. Ні, я розумію ПП, але що це таке…мені здається, що навіть в концтаборах краще меню?! 

Святослав поспішно дістав телефон і набрав до тренера. 

— Антоне, я точно від цього наберу, а не перетворюся на сірник? — обурився хлопець, — Овес, що це взагалі таке?? Звучить, як якийсь комбікорм для тварин? Таке взагалі можна у звичайному магазині купити, чи доведеться у ветаптеку йти? 

Перш ніж відповісти Антон довго сміявся у слухавку. 

— А чим тобі овес не вгодив? Але якщо серйозно, то це жарт звісно. Зараз скину тобі нормальний раціон. Там дуже смачний сніданок буде, тобі сподобається, я певен.

“Ов, а от тобі не сподобається, що я досі не ходив на пробіжку..вже пробач, окей?”

— А ти, до речі, бігав? — наче просканував думки Святослава Антон. Хлопець навіть відняв телефон від вуха і глянув на пристрій підозріло. 

— Е..е…я думав спершу поснідати, боюся здохнути напівдороги, – виправдався. 

— Руки в ноги й побіг, я думаю чому не чую твого хекання у слухавку. 

— Ти безпощадний, Антоне, знаєш, — парубок дав відбій і скривив обличчя, зображуючи ридання. 

Святослав вийшов у двір, натягнув капюшон — хоч було й тепло, але хотілося хоч якогось захисту від світу, де живуть овес, гречка та Антон, а і ще свині…забув додати! Почав бігти, зосереджено рахуючи кроки — мовляв, дисципліна! Пробіг десь метрів сто, аж тут з-за рогу вилетіла бабця з палицями для скандинавської ходьби.

— Ой, дитино, не заважай! — гукнула вона і... обігнала його.

Святослав заціпенів. Куди світ котиться? Навіть бабки його обганяють…а що вже говорити про ті, які називають баксами! 

— Бабусю, у вас там що — турбопалки?! — вигукнув хлопець, намагаючись не відставати. Але яке там…гнав, ледь легені не виплюнув! — Ну і бабки пішли! Точніше погнали….

— Ти що тут став посеред дороги? — почувся позаду Святослава якийсь грубий бас, — Або біжи далі або додому повертайся, — говорив до нього якийсь дідуган, тримаючи за повідець вівчарку. 

— Нє-а, – похитав головою дрищ, — Додому ще не можна..ще того..--- говорив важко дихаючи, — Норми не набігав. А я вже всьо…навіть якась он...бабка мене обігнала, – вказав на силует бабусі хлопець, що виднівся далеко попереду. 

— О…то тож не якась бабка, а Таїсія Романівна. А що..хоч догнати її?

— Марна справа, – махнув рукою Святослав.

— Ну…— загадково всміхнувся чоловік, почухавши свого песика під шиєю, — Як то кажуть немає нічого неможливого, правда?  

— О..ні, ні…ви ж не думаєте, — різко опритомнів хлопець, задкуючи від чоловіка з вівчаркою, — Це може бути небезпечно для життя.

— Якщо не встигнеш втекти? Цілком! – розреготався той і спустив пса з повідця чоловік, давши чотирилапому команду фас. 

Святослав почав бігти як осмалений, наче це в нього ті палки турбіни, хоча з переляку він боявся аби ще одна турбіна не відкрилася. Тільки й встиг озиратися, як далеко тій вівчарці до його задньої ракети. За кілька хвилин він не лише догнав цю бабку, але й обігнав, і навіть норму кроків добіг. І це всього лиш за якихось кілька хвилин, подумати тільки. Він навіть добре так відірвався від тої псини, та якось перечився за якийсь камінець і гупнув прямо на дорогу. Вівчарка наче за секунди виросла позаду і заплигнула йому на спину. Хлопець став верещати та інстинктивно закривати себе руками. А там вже і бабка зі своїми палицями добігла і стала ту вівчарку ними відганяти.

— Фу…Моцарт, фу кажу.

Коли псина таки з нього злізла, Святослав себе обмацав. Знервовано приклав руку до грудей, вислухаючи, чи є там досі серцебиття. Руки на місці, ноги теж. Зуби дома перед дзеркалом перерахує. 

— Ну ти як, хлопче, цілий? — підбіг до них чоловік, — Ти чого то? Моцарт, тебе би не покусав, — схопив свою собаку власник.

— Ага, – все ще тримався за серце парубок, — Так усі власники собак говорять.

— Кажу тобі, мій би не покусав, — простяг дідусь Святославу руку, щоб звестися, – Він же у мене того… уже старий, як я.

— Ні, ти значно старіший, — пирхнула Таїсія Романівна.

— У нього якась інфекція з пащекою була, хтось вигнав подихати, усі зуби йому випали, — розповідав дідусь, гладячи свого улюбленця.

— Ой, можна подумати у тебе ті зуби є, – сміялася знову бабуся, стискаючи палиці в руках.

— У страху просто очі великі, хлопче, і тільки того! 

Лиш тепер Святослав і справді помітив, що у пса і дійсно немає зубів і виглядає він вже не молодо, та й хекає в десять разів сильніше за нього. А дід з бабкою так і регочуть над ним. Зрештою, дід дореготався до того, що йому аж вставна щелепа випала. Святослав налякано з'їжився й очима закліпав. 

— Так, старий, піднімай свої щелепи та додому ходи. А то малого он... до смерті налякав вже. 

Лиш коли ця дивна пара з псом знатно віддалилися, Святослав таки звівся на ноги. Це ж тепер ще додому скільки пиляти. Ноги боліли, чи то від інтенсивного бігу, чи то від падіння, чи то від удару вставної щелепи старого дідугана, що приземлилася прямо йому на коліно. 

— О…ні..ні! Заглушити мотор! Заглушити мотор!! — скомандував сам до себе Святослав, коли в нього в животі голосно забулькотіло, – Ще цього мені бракувало! — але делікатний шлунок вже крутило п'ятим вузлом і Святославу знову треба було відшукати у собі друге дихання і мчати на всіх парах додому.