34. Тортури у спортзалі)

Працювати над собою ради коханої людини — це гідна справа. Святослав хотів почуватися гідним Аріни, рівним Аріні. Бути для неї захистом, бути для неї опорою. Та хоча б тим самим чавунним казанком, яким його дід колись підпирав стару лавку, а не фарфоровою тарілкою, що трісне миттєво від надмірної ваги. А тим паче під обставинами! Не бути такому! Більше його дівчина не потраплятиме у кепські ситуації, в яких він буде кепським кавалером, коли з коханої кепкують, а все що він може сховати голову під кепкою? Ні, вона має стати тою, перед якою зніматимуть ті кепки з поваги. 

Отож, так Святослав опинився в спортзалі. Його перше тренування почалося ще до розминки — з інструкцією, як відкрити шафку в роздягальні.

— Просто поверніть ключ, — підказав адміністратор, спостерігаючи за його потугами. 

Святослав повернув. Повернув ще раз. Потягнув. Відпустив. Повернув у протилежний бік. Шафка клацнула… і відчинилась інша, не його.

— Ну от, — зітхнув він, — Я вже зламав простір. Окей, а що далі? Я зламаю тут хребет чи просто лиш ногу? Поганий знак, але хто не відступатиме? — він роззирнувся довкола, — Правильно я не відступатиму, — взяв він себе за барки.

— Краще відступіться вже від цієї нещасної шафки, — привітно…чи то з натягнутою маскою привітності знову сказала адміністраторка, — І давайте поміняю вам ключик, ось візьміть від тієї шафки, яку ви вже хакнули. 

У чужому для себе світі, де всі щось піднімали, тягнули, крутили педалі, наче намагалися втікати з цієї реальності — і то в прямому сенсі, Святослав поділяв їхні почуття. Йому теж хтілося накивати звідси п'ятами.  А чувак, на біговій дорожчі взагалі здавався ракетою, бо мчав на ній з космічною швидкістю. Та від такого темпу взагалі серце може стати! Хлопцю здалося, що його ноги зараз теж перетворяться на два двигуни й двигнуть звідси зі швидкістю світла. Тіло хлопця кричало, що його максимум --- це легка ранішня зарядка («встати з ліжка без скарг») і кардіо - «встигнути на маршрутку». Хоча останнім, він вже кілька місяців не займався, адже купив машину. 

— Окей, спершу треба знайти тренера, який готовий взятися за цю груду …ем кісток, щоб обростити їх м'язами.

Погляд парубка відчайдушно намагався найти хоч когось на цю роль. Отого, що заставляв мужика на біговій летіти ракетою в космос точно ні. Він хоч і відчайдушний чєл, канєшно, але інстинкт самозбереження таки при ньому ще. Зрештою, кілька кандидатів стояли гуртом в одній точці, тож він вирішив підійти до них. 

— Доброго вечора, товариство накачаних людей. Хто з вас хоче кинути собі виклик і зайнятися цим тілом? — вказав він на себе. Кілька прискіпливих поглядів зупинилися на ньому, один з них запитав:

— Ціль? 

— Себто ціль? — струсив густою чуприною хлопець. Напевно тому, що грива це була єдина частина його тіла, яка була пишною, — Ваша я, — ткнув він у себе пальцями.

— А твоя? 

— Моя підіймати вагу у сто кілограмів, — гордо заявив, від чого кілька людей перезирнулися між собою і почали реготати, — Так, альо, я все ще тут. Це якби не ввічливо, — намагався зупинити їх Святослав. 

— А що ввічливо по твоєму? Накласти у штани лише від того, що якимось дивом ти піднімеш хоча б двадцятикілограмову кеглю? 

— А я підіймав...до речі, — заперечив, — На фотосесії, правда то була надувна, але там була наклейка 20 кг, — ця фраза викликала новий напад сміху компанії, — То що, усі занадто слабаки, щоб зробити з мене силача? 

— Я візьмуся, — почувся позаду Святослава голос. Хлопець хутко озирнув і закляк. Перед ним стояв той самий качок, якого Аріна дратувала колись своїм бургером, – Ти ж мєнт? — склав брови на переніссі хлопець.

— А я теж був на фотосесії в той день, — всміхнувся той, — Той дивак….як же він..

— Алік? 

— Точно Алік. Яке ж дивне ім'я в нього. Наче з Китаю. Точно Алік з аліку, тепер запам'ятаю! — реготнув собі під носа качок, — Просив мене підіграти йому…ну раз я вже у формі поліціянта був. А тепер ти просиш мене підіграти тобі? Ну…щоб ти міг тягати сотку, не зі стакана, я можу тебе хіба що ганяти, — очі качка шалено блиснули. 

— Не певен, що ви мені підходите, — якось несміливо глитнув парубок і зробив кілька кроків назад, від чого боляче втаранився головою в якийсь тренажер. 

— Я ні, а ось оцей тренажер тобі поки що не підходить, — реготнув чоловік, — А я зроблю з тебе крутого чєла. Мене до речі Антоном звуть, а ти?

— А я Святослав, — простягнув руку парубок, але несподівано сильно хватка Антона змусила його зойкнути, як дівчисько.

— Це ж ти ради неї прийшов? Ради тої дівчини? — наче книгу прочитав тренер Святослав. Таке звернення про Аріну давало надію, що Антон непоганий тип. Адже сказав так про неї…дівчина, не жируха, не свиноматка, а дівчина. 

— Так. Вона хоче, щоб її носили на руках, а я…

— А ти поки сам на руцях би носився, -- розсміявся Антон, коли пригадав як Аріна несла Свята на руках. Він обвів хлопця поглядом з голови до п'ят, — Та ти зламаєшся, як відсирілий сірник, якщо бодай її руку піднесеш, розумію. Хоча, — прикрив око, — Якщо воно важить як двадцятикілограмова гиря, то може й подужаєш. То ціль кажеш сто кілограмів?

— Ну плюс мінус, – вигнув губи Святослав, знову пригадуючи важкущий холодильник тітки Люсії.

— А час? 

— Я маю лише пів року….

— Ого…це вкрай мало, — почухав підборіддя Антон, і знову зиркнув на дрища з ніг до голови, — Але для кохання немає перешкод! 

Святославу здалося, що це якесь дежавю. Десь він вже чув таке? Може від Тільділя? 

— Так, ось це для преса, — пояснив йому тренер.

 — А-а, для преса, — кивнув Святослав. — Щоб мені не пресували совість, що я їм по п'ять сирників на ніч?

— По тобі взагалі не видно, що ти їси сирники, — скрився Антон, як від кисломолочного сиру, що зіпсувався, — А тим паче на ніч!

Святослав ліг на лаву, потягнувся за ручками тренажера й… ледь не зробив собі пластичну операцію металевою рамою.