33. Стокілограмовий холодильник

— Аріна, дописала книгу…але я думаю, ти й так в курсі, — перше речення, яке почув Святослав, як тільки зайшов до свого кабінету. Каріма стола прямо навпроти нього, опершись п'ятою точкою на край стола. 

— Себто як дописала? — нахмурився хлопець, тихо зачиняючи за собою двері, — І до речі, доброго ранку.

— А то ти не в курсі? — вираз начальниці зображав здивування, точно така ж сама емоція була й на інтерфейсі парубка, — І доброго ранку. Увімкнути кавомашину? — натиснула жінка на кнопку на приладі, не дочекавшись відповіді. Ймовірно, інтерфейс редактора говорив за нього, а може Каріма вже добре знала, що він робить так завжди! — Відредагуєш усе і передаси мені. Я віддам у роботу коректорам та ілюстраторам. Смачної кави, — звелася начальниця на ноги й обтріпала свою спідницю, — І вдалого дня, — сказала наостанок і сховалася за дверима. 

Швидко зробивши кілька ковтків, редактор відкрив гугл документ з книгою Аріни. Очі хутко бігли текстом, читаючи той самий хепі-енд, якого всі так чекали. Аріна писала про те, що через кілька днів повномасштабного хейту, під світлинами стали переважати добрі коментарі. Люди відверто захоплювалися парою і ставили у приклад. Почали з'являтися нові гасла, на кшталт “Для любові немає перепон!” або ж “Вага немає значення, коли кохаєш”. А чапля та бегемот настільки завірусилися, що їх стали принтувати на футболках для пар та чашках. Натомість герої стали улюбленцями багатьох та здобули велике визнання. А фотограф Тільтіль навпаки опинився під лавиною хейту за булінг закоханих. Як то кажуть, бумеранг його настиг. 

Все закінчилося так, як мало…Але то було лиш у книзі…а що ж було між ними? Вчора Аріна ні разу не відповіла на його дзвінок. Він навіть приїжджав до неї додому, та ніхто йому не відчинив. Або її не було, або вона зробила це навмисно. Невже Аріна його кинула? 

Раптом Святославу наче пелена з очей спала і він побачив ще один документ, який був підписаний як “не хепі енд, а саркастичний реалізм”. Два кліки…кілька ударів серця…і дуже багато букв, що говорять правду.

“Сміх. Емоція радості, щастя. Щось про позитив та щирість. Так у класиці, а в реалізмі? У моєму реалізмі все по іншому. Мій сміх це не про радість…він про біль. Не демонстрація щастя, радше маскування болю. Відтак сміятися мені перехотілося, але ніхто не захотів перестати сміятися з мене. І хоч я вже до цього звикла, і мене це не бентежило, але пережити те, що сміються з моєї коханої людини, я неспроможна...!”

— Аріночко, булочка моя солодка, що ж ти пишеш? — відірвався від тексту парубок. Його руки обвили голову і боляче смикнули себе за чуприну, — Дурня ж все це…я взагалі на це не зважаю! 

“Знаєте, яке було моє саме заповітне дитяче бажання? Я загадувала його кожного Нового Року, кожного свого дня народження..навіть мої подруги бажали мені це, – Зустріти того, хто носитиме мене на руках! Абсурд для такої як я. Скільки я важу 95..105..чи можливо 125? Поправді, уже давно не ставала на ваги. Я не робила цього від тоді, як там з'явилося тризначне число. Вже тоді я усвідомила, цій мрії ніколи не здійснитися!”

— А ось з оцим по складніше буде…канєшно, — почухав потилицю Святослав, — окей, булочко, це і справді здається неможливим…точно не для такого як я. Вірастюк, канешно зміг би, — прикрив одне око, — Но я не український богатир, — парубок завзято намагався пригадати яку найтяжчу річ він коли-небудь піднімав. На пам'ять спадав лиш холодильник тітки Люсії, який він заносив їй у хату разом з її чоловіком. Ну скільки може важити холодильник? Кілограмів двадцять-тридцять? Ну, максимум п'ятдесят. І то та вага була розділена навпіл з дядьком Мироном. А Аріна вже точно не холодильник! Хоч і холодом від неї віє ще як! — Та ну це дурня якась! — взяв до рук телефон хлопець, але потім поклав назад на стіл, — Хоча…

Кілька гудків і він почув на тому кінці голос своєї любої тітоньки.

— О, Святославчику, синку привіт. 

— І вам, привітики, тітко Люсіє. Хотів дещо запитати…

— А ну я так пойняла…просто так ти би до вусатої тітки не подзвонив.

— А той холодильник, що я минулого літа вам помагав заносити…він…ну не знаєте, а скільки важив?

— Сміливі жеребці! А що таке? Чого питаєш?? Вилізли проблеми зі спиною? Грижа…одна, дві..От, казала Мирону, не запрягай мого племінника, бо ж той дрищ не для такої помочі!! Але ж не слухав мене старий…нема кому…нема кому…— наче говорила сама з собою Люсія, і при чому так швидко, що хлопець не міг навіть слова вставити…

— Та ні…наче нічого такого, — заспокоїв тітку парубок, хоча подумки додав самому собі:”перевірити хребет”, — Просто хочу знати вагу…так би мовити, дослідити свої жеребецькі властивості…

— Пфф, — почулося у слухавці протяжне пирхання, а за ним і голосне іржання.

— Боюся запитати це ви чи ваші коні..так..

— Це я! — насміявшись, чи то наіржавшись відповіла Люсія, — Прирівняв себе теж, де ти, а де мої жеребці??

Святослав лиш мовчки закотив очі, залізобетонний факт, як не крути.

— Але це ж я тягнув той холодильник на собі, а не вони. То скажете яка була його вага, чи не знаєте?

— Та зараз, що ж ти як той кліщ на шкірі, вчився і кров мені п'єш через якийсь холодильник. Зараз знайду інструкцію. Я її зберігаю, бо там гарантія. А гарантія то святе. Так…секунда….Шалені жеребці, тут написано, що вага холодильника 105 кілограмів. Можлива похибка у плюс мінус п'ять кілограмів. І оця біла громадина важить як пів мого Палтуса??   

Тітка Люсія ще щось говорила, про те, що такий важкий він може бути через морозильну камеру, але парубок вже поклав слухавку. Треба ж таке, то виходить потенціал є?? Він глянув на свою руку намагаючись надути біцепс. 

— Значить так, моя солодка булочка, я не заспокоюся допоки оце кістляве тіло не зможе підняти вагу у сто кілограмів! Ну плюс мінус…І займуся я цим прямо сьогодні. 

###