32. І що тепер?

Святослав дуже хвилювався щодо того, що ж насправді відчуває Аріна. Одне діло бути популярним з хорошої причини, і геть інше бути центром позору. Той Тільділь дійсно постарався на славу. Світлини хоч і мали мати гумористичний характер, проте не повинні були їх принижувати та бути саркастичними. Але вони такими були…а ще яскравіших фарб їм додавали абсолютно трухляві коментарі. Слоган про бегемота та чаплю найбільше завірусився і став мемом.

— О, глянь там та бегемотиха, — почув позаду себе хлопець і швидко озирнувся. Якісь двоє підлітків тикали в Аріну пальцями й голосно та безсоромно реготали. А він дивився на неї й не бачив у ній бегемота. Він бачив кохану дівчину, яку підвів. Яку не зміг взяти на руки, бо занадто худий. Яку навіть не може захистити, бо занадто слабкий, — О, а ось і чапля, — почув він смішок вже у свою сторону. Йому було байдуже щодо цього…а чи однаково так само байдуже Аріні? її погляд говорив протилежне – їй стає байдуже на нього. 

— Аріночко, привіт, — радо обійняв її парубок. Вона знову пахла корицею і була такою м'якою, як сінабон щойно витягнутий з печі.

— Тобі відверто…чи збрехати, Святику?

— Головне відверто не бреши…будь ласка,  — його очі намагалися спіймати її погляд. Та вона була якось відстороненою…і черствою, ніби триденний батон з пекарні. 

— Ти ж казав, що будемо каву пити, то чому стоїмо тут? — абсолютно точно дівчина хотіла якомога швидше втекти з очей зівак, але може вона хотіла втекти й від нього…

— Ходімо, — прошепотів їй на вухо парубок, і вхопив у свої міцні обійми…ну наскільки у нього вистачило сили. Його лякало, що ця завжди позитивно налаштована дівчина, що ніколи не соромилася себе, стала соромитися тепер…

В кав'ярні Аріна ніби як повеселішала. То була її тиха гавань для душі. Її маленька насолода. Вона пильно розглядала вітрину з десертами, а він пильно розглядав її. Волосся трохи нижче плечей, пряме та з запахом чогось квітучого. Губки такі акуратні та бажані. Але очі…такі справжні й сповнені життя, сьогодні виглядали тьмяними.

— А це що? — вказала Аріна на якусь суфле фігурку коричневого кольору.

— О, а це наша новиночка. Тістечко “бегемотик”, суфле всередині з начинкою манго. 

— Клас, давайте, – він побачив як Аріна стримано всміхнулася. Але десерт виглядав прикольно. Ніби бегемот проковтнув манго і зараз розлігся вигріваючи пузо прямо на вітрині. Такої б відваги усіх пузатим і тих, хто без пуза. 

— То корабель дурнів тримає курс на солодке болото? — намагався підібрати в голові вдалий жарт хлопець. Але вийшло, що вийшло. А не вийшло нічого хорошого. Аріна лиш зиркнула на нього кілька секунд, а потім хихикнула. Але то було радше для галочки. Їй було не смішно. 

За кілька хвилин Святослав спішно дудлив каву.  У перші ж кілька секунд він начисто обпік собі язик. Аріна мовчки наминала пирожинко-бегемотик і лиш зрідка тягнула лате крізь соломинку з довгого прозорого стакана.

— Ну от чому люди завжди пхають своїх довгі носи куди їх не просять? — вона сумно опустила голову, зрештою відірвавшись від десерту. Що ж, почала говорити – це добре, але от з яким настроєм – ось це погано. 

— Довгі носи варто називати клювати, — намагався торкнутися Святослав її долоні, —  Вони ще й мозок можуть виклювати! Кошмар, а ще нас чаплями обізвали, нахаби, — він не полишав спроб повернути жвавий настрій дівчині, — До речі, я міг би теж стати качкодзьобом, наприклад…ну щоб клюнути їх у відповідь, але там була така черга, — парубок помітив, як після цієї фрази Аріна таки не витримала і розреготалася.

— Ну добре хоч не бобром, а то довелося б нам жити у дамбі. 

— А я відразу казав, що у того Тільділя не лади з дамбою, – вхопився за це Святослав, — Вона ще йому на фотосесії підтікала. А тепер схоже остаточно прорвало. 

— Ні, це нас з тобою прорвало до стосунків, які були не можливими від початку, — наче не помічала жартів хлопця Аріна, — Зрештою, вдумайся, наша історія навіть може закінчитися трагічно! Одного дня бегемот може роздавити чаплю, — Святослав розумів, що Аріна зараз говорить це все абсолютно серйозно, але йому і справді стало смішно з її останньої фрази. Вона що справді так думає? Ну це абсурд. Та байдуже хто там і що говорить про них. Так, різні…і що? Так він худий, вона пишка і що? — Бегемот і чапля аж ніяк не пара один одному.

— Арін, та що з тобою? Ти завжди була на позитиві…

Вона довго мовчала. Її пальці ковзали по краю стакана, ніби шукали точку опори в гарячому склі. Святослав зосереджено спостерігав за нею. Він не знав, що краще — мовчати чи сказати щось, щоб розвіяти напругу. Та дівчина випередила його.

— Знаєш…я завжди була «смішною» для когось. З дитинства. То через волосся, то через окуляри, які колись носила, то через те, як я сміюся. І я завжди вдавала, що мені байдуже. Але... коли сміються не за, а з тебе — то вже не жарти, то дуже боляче. 

Святослав відчув, як всередині щось стискається. Ця усміхнена, яскрава Аріна ніколи не показувала болю. А тепер він бачив її зовсім іншою. Щирою. Тендітною. Живою. І вона однаково була для нього прекрасною, але нестерпно було відчувати те, що відчувала вона.

— Я б хотів мати чарівний пульт і перемотати все назад, — прошепотів він. — Видалити ті фото. Стерти коментарі. А ще краще — не пустити той день узагалі.

Аріна глянула на нього. І в її очах блищали сльози.

— Ти не можеш цього зробити, Святику. Зрештою, ти втрапив у цю недолугу ситуацію через мене. Але ти однаково був поруч. Ти прийшов, коли я найбільше боялася лишитися сама. І запросив на каву. І пригостив бегемотиком, — вона всміхнулася, — Знаєш, що саме болюче у цій ситуації? 

— Ні….

— Це не те, що сміються з мене, а те, що сміються з моєї коханої людини через мене. Це нестерпно. І ніякі сінабони та суфле з бегемотиків не залікують цих ран. Вибач, але ми занадто різні екземпляри, щоб бути наразі разом.

— Арін, — намагався стримати її хлопець, коли вона хутко встала зі свого місця, — Не дозволяй іншим вершити нашу долю…це ж…це ж безглуздо. Ми ж любимо один одного.