28. Вона гостра, але я буду солодким з нею)

— Поясни мені, Святославе, що з тобою відбувається? — почув парубок позаду себе голос Каріми й відразу ж закотив очі. Одне діло слухати нотації від батька…чи навіть тітки Люсії, але зовсім інше від власної начальниці. 

— А що відбувається? — озирнувся він до неї, всім своїм виглядом демонструючи здивування, – Я собі каву заварюю, чи це не можна в робочий час?

— Не клей з себе дурня, — гнівно відповіла Каріма, а потім витримавши паузу в кілька секунд, продовжила: — Хоч і мушу визнати, така роль тобі дещо пасує, але мені здається, що у ролі Аріниного хлопця ти дещо переграєш? Не забагато заповзяття? 

— Заповзяття, — скрився Святослав, чи то від вжитого жінкою слова, чи то від ковтка гіркої кави, — Що за архаїчне словечко у такої супер модерної жінки, як ви? І до речі, щоб ви знали, я ніскільки не граю! Ні з Аріною, ні з її почуттями. 

— Мені не подобається, що весела і жива книга з гумором починає котитися в якусь драму. Ніхто не любить таке, усі чекають на щасливий фінал. Тому в Аріни уже достатньо символів для повноцінного видання, нехай завершить написане на якійсь щасливій ноті, щось на кшталт пропозиції від тебе, а потім любіться хоч вдавіться обидвоє. 

— Побажання щодо любитися мені сподобалося, а про вдавіться якось не дуже, – скривився парубок, і відразу ж пригубився до кави. Але напій пішов якось не туди і він дійсно ледь не вдавився. Кава фонтаном бризнула з рота, поціливши прямо в Каріму, — ЕЕ..вибачте, мені так шкода, – відкашлявшись промовив хлопець, — Та ви самі знаєте, ваші слова завжди були певною мірою дещо пророчими, — всміхнувся сам до себе, радіючи тому факту, що хтось окрім нього тепер носитиме легендарний принт тай дай, — Я що справді тільки що ледь не вдавився?! — сказав вже сам до себе хлопець. 

— Даю кілька днів, щоб завершити книгу! А за зіпсовану блузку я відрахую з твоєї зарплати. До речі, саме ця, — погладила шовкову тканину Каріма, — Найдорожча в моєму гардеробі, — додала всміхнувшись, а потім сховалася у своєму кабінеті. 

— Щось останнім часом кава занадто дорого мені обходиться, — пробубонів собі під носа хлопець. 

###

Сьогодні Аріна мала зайти в офіс після шостої. Годинник показував вже майже пів сьому, а дівчини все не було. Його дівчини все ще не було…Святослав сидів за стільцем і нервово трусив ногою. Прочитавши останні написані Аріною розділи книги, його охопила тривога. А що якщо вона дійсно вважає так? Вважає, що вони не рівня один одному. Що він не рівня для неї. Дістав телефон. На заставці милий хом'ячок - Аріночка. Ну а що, чому це має бути образою? Хлопці називають своїх коханих зайчик, білочка, киця, а в нього хом'ячок…чи радше хом'ячка. Кілька коротких гудків і вона взяла слухавку. 

— Алло, Святику, я вже йду, — почув він її захеканий голос. Видихнув. 

— Гаразд, а то я вже злякався, що ти не прийдеш.

— А що…прилечу? — розсміялася пишка, — Ти ж у нашу першу зустріч драконихою мене називав, – нагадала дівчина, — Причому вогнедихаючою!

— Можеш за це підсмалити мені одне місце, — реготнув парубок.

— Яке саме? 

— Язик…думаю так буде справедливо.

— Зараз сам собі його підсмалиш. Я несу нам кебаб, він з найгострішим соусом. Але кажу тобі, це так смачно! — ця фраза змусила Святослава по щирому всміхнутися. Турбота дівчини була йому приємною. Від цього і справді так пекло…десь між ребер. 

— Дякую, головне принеси себе, і забери мене звідси. 

— Відчиняй, я вже під твоїми дверима.

— Так швидко, ти що справді літати вмієш? — зірвався зі стільця хлопець і відчинив двері.

— Ну кажуть коли закохуєшся, то виростають крила, — всміхнулася Святославу Аріна, що дійсно була за дверима. В одній руці паперові пакети з кебабами, в іншій – телефон коло вуха, — Хапай пакети, бо відчуваю ручки там ось-ось порвуться, — простягнула вона хлопцю їжу. 

— Чекай…що ти тільки що сказала мені? — насупився хлопець.

— Сказала, щоб ти хапав пакети…

— Ні, я не про те…там було щось про крила і …закоханість? — прикрив одне око хлопець і зробив задумливий вираз обличчя. 

— То…вирвалося, просто, — опустила погляд Аріна, разом з пакетами на підлогу.

— Ні…ні…чекай. Як кажуть слово не горобець, вилетіло не впіймаєш, — не відставав “сухарик”.

— Слухай…короче, не клей з себе тут дурня, тобі така роль не дуже личить, — почервоніла дівчина.

— Дивно…кілька годин тому Каріма говорила мені геть протилежне, — всміхнувся хлопець сам до себе, — То скажи мені, що ти любиш найбільше…чи може кого, — намагався делікатно витягти з дівчини зізнання Святослав.

— Ну з чого – їжу, з кого – тебе.

Ось це “слово” тебе наче током шандарахнуло Святослава. Наче він вже наївся того кебабу з гострим соусом і тепер вся його середина палає. Вогнем пече. Цікаво таке нормально відчувати? 

— То що ж ти все-таки більше? — намагався знайти погляд Аріни парубок.

— Тебе, — відповіла дивлячись на нього, але може Аріна дивилася позад нього, а саме на стіл, де лежав той самий кебаб.

— А чому..чому ти не відписала мені про це вчора, коли я тебе запитував? 

— Я їла, — нахмурила брови Аріна, і легко відсторонивши Святослава з дороги, направилася до столу. 

— Моя ж ти булочка, — зробив миловидний вигляд обличчя Святослав, — Не певен, що гострий соус хороша ідея для такого нехорошого шлунку, як мій, — вичавив з себе посмішку. 

— А що хороша ідея, Святославе? – хутко озирнулася дівчина якраз в той момент, коли парубок підійшов до неї. Її ніс втаранився в його шию, ех…була б вона трішки вищою було б у губи. 

Святослав же вирішив не втрачати момент і швидко підвівши підборіддя Аріни таки чмокнув її в губи. Щоки дівчини грізно роздуло і вона, важко дихаючи, відсторонилася.

— Ось це хороша ідея, Арін, — хитро всміхнувся і прикусив нижню губу хлопець, — Що? — сміявся, спостерігаючи за її розгублено-злісною реакцією, — Цілувати тебе після того, як я з'їм цей гострий кебаб і у мене з рота тхнутиме перцем чилі..ну таке собі, — реготнув, — Не виключено і те, що я ще й блюватиму після того кебабу. А після ригачки, то вже точно я буду не смачним, — підморгнув, — То я був…смачним тобі?