26. Вусата дівчина))

Святослав не знав, які квіти полюбляла Аріна. Він взагалі не знав чи любить вона квіти. А от що вона точно любила, так це булочки з корицею та солодощі. Тож, на побачення вирішив прихопити саме їх. І ось він стояв під її дверима з двома коробками в руках. В одній були ще теплі сінабони, а в іншій дві коробки цукерок “Київ Вечірній”- класика та бельгійські мушлі – це завжди смачно. Кілька стуків у двері…а Аріна досі не відчиняє. Може передумала, чи вирішила його відшити? Спробував зайти сам (раз не відчиняє). Двері виявилися не замкненими. 

— Арін? Ти вдома? — несміливо покликав Святослав свою дівчину, але у відповідь - тиша! – Арін…

Вирішив зайти всередину і тихо прикрив за собою двері. Роззирнувся і попрямував у кімнату. Поклав гостинці на столик. Аріна стояла коло дзеркала і ймовірно була у навушниках.

— Арін, – обережно торкнувся її плеча хлопець, але дівчина з несподіванки аж підскочила і вцідила ліктем Святославу прямо під око. Той від удару гепнув на підлогу і голосно зойкнув. 

— Чи ти з дуба рухнув, Святославе?? Хіба можна так лякати?? — нахилилася до нього дівчина, на ходу витягаючи навушники з вух, – Я ж могла тебе прибити! 

— Цілком погоджуюся, — зціпив зуби парубок, все ще тримаючись за місце, що пекло вогнем. 

— Забери руку, дай…дай подивлюся що там в тебе, — відтягла долоню хлопця Аріна від обличчя, і скривилася, — Я звісно не певна, але здається тут буде фінгал, — криво всміхнулася, — Невеликий ліхтарик під оком. 

— Ай…, – нарешті видихнув Святослав. Цей вигук він вже кілька секунд тримав у собі, але все…далі терпіти не міг.

— Треба…треба щось холодне, чекай гляну чи у мене є лід, — зірвалася з підлоги Аріна і помчала до кухні. За кілька секунд вона повернулася з невеличким пакетиком, — На ось приклади.

— Та ти вже наче як приклалася, — всміхнувся, але таки доставив лід до місця удару, і знову зойкнув, тоді всміхнулася Аріна, — Вибач, а що..що в тебе над губами? — вільною рукою вказав хлопець. 

Аріна знову різко зірвалася на ноги. Вона зовсім забула, що на її обличчі красувалися воскові смужки для видалення волосся. Вона відчула, як червона фарба прилинула їй до вух. Вона розвернулась і різким рухам здерла смужку. Мимовільно зойкнула. 

— У тебе що… теж вуса ростуть? 

— Що значить теж? — обурилася, — Вони у всіх ростуть.

— Але ти ж дівчина, — не тямуще перетяв плечима Святик. 

— І що? Просто я дівчина, що доглядає за собою. Я роблю епіляцію всього тіла, а вус тим паче. Та хоча які там вуса? Все….ти чого взагалі отак вриваєшся? Стукати не вчили?

— Та я стукав, просто ти ж в навушниках була…мабуть, не чула.

— Мабуть…

Святослав ще кілька секунд посидів на підлозі обдумуючи побачене. Його абсолютно не бентежили дівчата в яких ростуть вуса, його бентежили жінки, які тих вусів не позбувалися. Знову згадав любу тітку Люсію. Що Арінині вуса, яких він ніколи й не помічав, в порівнянні з вусами його тітки. Люсія в порівнянні з його дівчиною цілий сом. Може треба було тітоньці воскові смужки привезти? Або самому наклеїти їх на неї і поки спатиме вирвати ті вуса? Струсив головою, відганяючи думи. 

— Ти другу сторону вже вирвала чи…?

— Вирвала, і ще одне слово про це… я тобі і язик вирву! — дратувалася Аріна, адже така тема вганяла її в сором дедалі сильніше.

— Все, — підняв руки догори парубок, — Не треба мене добивати, я й сам таке вмію, — піднявся з підлоги Святослав відкладаючи лід. Вирішив підійти до Аріни і обійняти її, щоб заспокоїти, але по необережності зашпортався об її домашні капці, і приземлився прямо перед її ногами, — Ось бачиш я не брешу, – реготнув собі під носа.

Аріна всміхнулася сама до себе і взявши парубка за шкірки звела на ноги.

— Ну що ти за нещастя таке? Тобі що твій ліхтар під оком дорогу не освітлює, ні? — хіхікала Аріна. 

— По-перше, я думав, що я навпаки твоє щастя, а по-друге…може якщо їх буде два, – розплющив одне око Святослав і нарешті обійняв Аріну. 

— То що тобі ще один вліпити до пари? — почулося її хіхікання за його спиною. 

— Не треба.

Так стоячи кілька секунд в обіймах Аріна раптом відчула запах сінабонів. Її ніс почав спастично рухатися бажаючи знайти джерело того запаху. 

— Мені так пахне сінабонами.

— Ааа…то це я приніс, — вказав Святослав на місце, де лежали булочки і цукерки. 

— Ого, ще тепленькі, — взяла дівчина до рук коробку. Її очі випромінювали справжнє щастя.

— Я старався.

— Це не ти старався, а пекар, що їх випікав, а ти лиш тратився, — пирхнула.

— От весь час ти зіпсуєш романтичний момент, Аріночко. Може пригостиш кавою? Ну і поїдемо..

— Поїдемо куди? — зацікавлено запитала, відриваючись від коробки з булочками.

— Ну в одне місце…тобі точно має сподобатися, — грайливо підморгнув.

— Е ні..ні. кажи куди, ти вже колись думав, що мені в оранжереї метеликів сподобається, — відставила Аріна коробку зі здобою і войовниче склала руки на грудях. 

— Я хотів, щоб це був сюрприз. 

— Сюрпризом вже стали сінабони. Давай кажи…

— Ну гаразд, поїдемо на кінну ферму. Я знаю, що ти хотіла покататися верхи.

— Ого, а звідки ти…

— З твоєї книги…Я ж уважний редактор, — постукав себе по виску Святослав.

— Ні, ти не просто уважний редактор…ти уважний хлопець, — підійшла до нього Аріна і постукала пальцем по грудині, — Ти…ти, чому ти так добре ставишся до мене? — знітилася, запитавши. 

— Бо ти …я тебе люблю, Арін, — відповів хлопець дивлячись прямо їй в очі. Хоча, якщо відверто Святослава дуже манили дівочі губи, що пахли солодкою корицею сінабонів, — А ти мене? 

Мовчання тривало занадто довго. Аріна чітко розуміла, що відчуває до парубка навпроти теж саме, але озвучити це не могла.

— Ну хоч скажи чи подобаюся я тобі, — підморгнув хлопець. Така дія викликала в Аріни смішок, адже “ліхтарик” під оком дуже гарно світив на блідій шкірі хлопця.