24. Напишемо разом

— Дивацький дядько, — констатувала Аріна, коли вони зі Святославом знову залишилися у двох.

— Та ні, Сергійович має рацію, це ми з тобою диваки. Поки всі нормальні люди розійшлися по домах, щоб відпочити від роботи, ми з тобою на роботу повернулися, щоб відпочити від дому. 

Святослав привітно усміхнувся до дівчини. Він подумав про те, що в Аріни дуже миловидне обличчя. І взагалі вона в принципі гарна. 

— Слухай, а тобі не здається, що кава в такій годині недоречна, — глянула на нього з під лоба Аріна, — Адже пізно вже, майже ніч…

— Недоречно для тих, хто планує спати лягати, а якщо ми приїхали сюди, то спати не будемо. Та й якщо по чесняку, тут й нема де… і не особливо й хотілося.

— Тоді й мені кави зроби.

— Ти ж купила собі кока-колу, — підняв одну брову в здивуванні Святик.

— Ну…це на потім буде, а кава на тепер. 

— Плануєш просидіти тут до ранку? 

— А тобі що...неприємна моя компанія? — руки в боки говорили про те, що заперечити їй не можна, хоча хлопець й не збирався. 

— Чому ж? Навпаки, — а от розпростерті руки Святослава говорили про те, що він пропонує їй свої обійми, — Ну ж бо, я хочу тебе обійняти, — пояснив він свій жест. 

Аріна вагалася. Не те, що їй не хотілося обіймів…просто…чи доречно взагалі обійматися таким як вони? Таким різним екземплярам у всьому. Він більш стриманий і тихий, вона навпаки говірка і запальна. Вона занадто товста, він занадто худий. Та плювати на ті всі розбіжності! Дівчина підійшла до нього, прийнявши обійми. Та худорляве тіло хлопця аж похилилося від її ваги й гупнуло на стіл. 

— Ого-го, відчувається, що обійняла мене щиро, булочко! Але ще кілька секунд таких обіймів, і всі булочки, що я їв сьогодні вилізуть з мене…правда не можу передбачити з якого саме місця, — підморгнув він. 

— Сподіваюся не із верхнього, — прожогом зіскочила з хлопця дівчина, — Я булочки люблю, але перетравлені кимось вони…фу, — скривилася Аріна і закрила обличчя руками, — І навіщо ти це озвучив??

— Я просто тебе застеріг, —  підморгнув хлопець, — Але булочки до кави зараз дуже б зайшли. А ти чипси взяла…ну таке….

— Я тебе взяла! А чипси то так…як солоний бонус, – щиро зізналася. По правді Аріні з Святославом було дуже комфортно. Приємно..затишно. Але вона досі не розуміла чи може бути у них майбутнє, якщо навіть теперішнє ніяк не складається. Тож їй потрібна була відверта розмова.

— Знаєш… я, здається, дещо придумав. Візьмеш мене співавтором на один розділ? — підійшов до неї Святослав і обережно взяв за руку. Його очі дивилися прямо на неї. Від цього дихання дівчини було уривчастим і нерівним.

— Це…це як взагалі? – розгубилася Аріна. Така відверта близькість її лякала.

— Все насправді дуже просто, — усміхнувся хлопець, все ще не відпускаючи її рук, — Раніше ж книга була лише про тебе, а тепер про нас, вважай. Давай, сідай за комп'ютер і відкривай гугл докс, я теж зайду. Просто почни діалог зі мною. Ну не знаю, запитай щось, будь-що…щось, що не хочеш, або не наважуєшся запитати мене зараз тут, дивлячись в очі та тримаючи мене за руку. А я тобі відповім….

Аріна неохоче звільнила свої пальці з його долонь. Кілька секунд вони ще дивилися один на одного, але потім Аріна таки ввімкнула комп'ютер Святослава і зайшла у свою книгу. Тим часом парубок сів на стілець і приготувався відповідати їй зі свого гаджета. Він бачив, як вона несміливо потяглася до клавіатури, але тексту не було. Нарешті він побачив як на білому листі документа почали з'являтися перші слова. 

“Я та людина, яка завжди мала, що сказати…хай то ворог, чи друг. Далекий чи чужий мені співрозмовник. Чоловік чи жінка…., чи навіть дитина. Але зараз я сама почуваюся дитиною. Дівчинкою років так семи або ж восьми. Саме в такому віці я вперше відчула симпатію. Мені сподобався мій однокласник з яким мене посадили за одну парту. Та те захоплення швидко минуло, коли ми почали з ним говорити. Чим більше він говорив, тим більше я відчувала, що ні….він мені не цікавий. Але зараз…зараз я відчуваю дещо подібне. Але все трохи навпаки. Я знову зустріла хлопця, який мені симпатичний, і чим більше він говорить зі мною, тим більше…тим глибше я відчуваю цю симпатію. І зараз я дуже хочу з ним поговорити відверто, тож наважуюся написати йому привіт…

— Ну, привіт, задається, ти зайняла мою парту, — (почав з нею діалог Святослав прочитавши її абзац вище). Він натякав на своє робоче місце, за яким сиділа Аріна. 

— Вибач, я займаю чимало місця, мені здається, що удвох ми тут не помістимося.

Користувач Святослав додав коментар: Ніколи не думав, що мій образ ти проасоціюєш з хлопчиком якому лиш вісім і у якого якраз випадають зуби.

— Гаразд, я хотів сказати тобі, що ти красива, Арін. І ти займаєш не просто багато місця у моєму серці, ти не залишила там вільних місць для інших дівчат, — я прикусила нижню губу, прочитавши це. А потім несміливо визирнула з-за комп'ютера. Святослав знову дивився на мене. Ніколи не звертала увагу на те, якого кольору в нього очі. Це було дивним, адже ми бачимося кожного дня. Я намагалася пригадати які ж вони: зелені, карі чи може голубі? Ні, точно не голубі, я б тоді запам'ятала. Почуваюся ніяково…

Користувач Святослав додав коментар: У тебе карі очі, Арін. Але це не страшно, що ти не пам'ятаєш якого кольору мої. Так навіть краще, адже коли ти дивишся на мене, то бачиш не просто очі, а ти бачиш мій погляд на тебе.

Я завмерла. Лиш мої пальці незвично дріботіли над клавіатурою. Це було так пронизливо з його боку. І тут я побачила його посмішку у своїй голові…і його погляд на мені. І я знаю, що тепер коли я пишу це, він дивиться на мене. 

— Звісно, я тебе бачу, комп'ютер занадто маленький, щоб сховати твої пишні форми. 

Я посміхнулася. Це був все ще той самий Святослав, якого я знала. Але тепер він був не просто злим редактором, що не погодив мій текст, тепер він був моїм хлопцем.