23. Сумоїст(ка) та худорлява тінь

Нестор Сергійович працював охоронцем лиш кілька днів. З попереднього місця роботи його звільнили за те, що він любив прикладатися до чарки. Тож тепер він вирішив не повторювати попередніх помилок і діяти розсудливо. Ні, він не відмовився від “цілющого напою”, але вирішив його маскувати. Кожного вечора він виливав з термоса міцний чай (старанно приготований його дружиною) і заливав туди напій поміцніше. П'янка рідина неймовірно його бадьорила і тримала у тверезому розумі, але це лиш, на його думку, аж до ранку. 

— Ну, що там, Петрович, завтра йдемо на риболовлю, відпускає тебе твоя Клариска? — запитав Нестор свого друга телефоном, і при цьому реготнув сам до себе, тягнучись рукою до термоса. А чого б йому не всміхатися, якщо зараз буде похмелятися.

— Ні, не відпускає. Але я однаково виберуся.

— О..ось це по нашому! По-мужицькому!! — сміявся вже до товариша Сергійович розкорковуючи термос. Але в міліметрах від губ, кришка від нього шубовснула прямо на підлогу, а руки Сергійовича почали тремтіти, — Алло, Петрович…ти тут? — прошепотів Нестор напівживим голосом у слухавку. 

— Тут, але думками я вже на риболовлі…

— Слухай, здається, тут хтось пробирається в офіс, — глитнув чоловік, обережно ставлячи термос на підлогу, – Тож я, на відміну від тебе, думками уже в могилі, а не на рибці.

— Ну...так йди перевір, це ж твоя робота, це по-мужицькому!!  — сміливо заявив товариш. “Ага, аякже…моя робота” — подумки обурювався Нестор.

— Я б так не панікував, Петровичу, але тінь, що майнула по стіні розміром з бегемота, щонайменше. 

— Ти що вже хильнув, Сергійовичу? 

— Ні, кажу тобі! Я навіть пригубитися не встиг, але бачу треба, для сміливості, — нагнувся по термос охоронець, але тут та величезна тінь промайнула вже на сусідній стіні. Серце охоронця загупало ще сильніше. Рука сама потяглася до термоса. Ні, тут не варто наливати, тут треба з горла, – Навряд чи тут працюють бегемоти, Петровичу, я кажу тобі! Навряд чи бувають люди аж таких розмірів, — обережно визирнув зі своєї засідки Нестор Сергійович, — Якщо я зранку не повернуся, не розповідай моїй дружині, що я виливав її чай щоразу. Вона зможе пережити мою смерть, але не те, що я переводив її продукти.  

— Так, Нестор, зберися, давай. Я тут, знаєш, що подумав, може то сумоїст? 

— Хто?? — вже вдруге тягнувся до термоса охоронець.

— Сумоїст. То такий японський борець. Я по телику бачив, воно як корова, а радше, як ти й казав, як бегемот. 

— І що ж можна їсти, щоб бути таких розмірів?! Господи помилуй! — запитував сам себе Сергійович, тихо слідкуючи за тінню, що рухалася. За нею промайнула ще одна, занадто худорлява. Випитий напій домалював в уяві нещасного Нестора, що це смерть, ще й коса в руці! Аж потом вкрився весь…нещасний чоловік.

— Що їсти…хм…там казали, зараз, Боже дай пам'яті старому, — говорив товариш у слухавку, — Зараз, я десь на газеті записував, щоб знати, що воно таке. О…суп танконябе.

— Що? Що…— тряснув себе по обличчі Нестор, щоб зібратися, ну і ще кілька ковтків для хоробрості.

— Кажу, тан-ко-ня-бе, — ледь не по складах прочитав товариш, — Я так пойняв, що то якась їх традиційна страва, що може бути приготованою з усього: і овочі, і м'ясо будь-яке, і сир, і гриби й що тільки. Готують його в великому казані і їдять великими порціями, — заким Петрович то все розповідав, розум Сергійовича не спав, і бачив себе нещасний чоловік в тому великому казані. І те, як він булькає там разом з боровиками та сиром тофу. Та тьху, привидяться ж таке!! Ще й сир тофу, звідкіль він таке слово знає?? Але що йому не привиділося, так це точно тих дві тіні.

— Петровичу, ти прочитай за мене молитву, бо може йду в останню путь свою. 

###

— Чув щось поки ми йшли? — запитала Аріна Святослава, коли вони вже були в його кабінеті.

— Ти випадково пукнула? — примружився хлопець.

— Що? — аж зашарілася дівчина чи то від сорому, чи обурення, проте можливо і від одного і від іншого, — Ні, я про шепіт…таке враження, що хтось весь час шепотівся за нашим спинами.

— Ну...я не вслухався, — перетяв плечима хлопець, вмикаючи кавомашину.

— Тут хтось може бути в такій годині?

— Ну, зазвичай, так довго тут засиджувався лише я, — відповів Святослав, аж прикриваючи повіки від запаху кави, що вже тонкою цівкою заповнювала його “лупиздрик”, — Хоча це може бути охорона. Кажуть новий охоронець, любить дещо інші напої, — взяв хлопець чашку до рук і ще раз вдихнув запах, — Тож, думаю, він зараз десь собі також кавує, або ж просто дрихне у темному куточку, — нарешті пригубився до кави хлопець, але несподівано його руки підскочили самі по собі, від того, що двері гучно гримнули й на порозі стояв Нестор Сергійович зі зброєю в руках, та й ще й гучною заявою нікому не рухатися. Хлопець разом з Аріною підняли руки до гори.

— Ай! — прикрив одне око Святослав, від того що гаряча кава просочилася крізь тканину і неприємно щипала його груди, — Матінко, Сергійовичу, це ви?? — важко зітхнув, — Нащо ж так лякати! Я он ледь всього себе не обпік, це добре, що на груди вилилося, а якби десь нижче, — кивнув головою хлопець, а Нестор Сергійович нарешті опустив зброю.

— Це ви мене ледь до інфаркту не довели! — аж задихався охоронець, — Чого вам не спиться вдома?? Я вже не молодий, міг і копита відкинути зо страху. 

— А ви що сьогодні для хоробрості не прийняли? — всміхнувся Святослав ще раз натискаючи на кнопку “еспресо”.

— Видно замало прийняв….або навпаки забагато, — перевів погляд на Аріну Сергійович. Його брова здивовано поповзла вгору, і тут пазлики в голові старого остаточно зійшлися, — Ну, ви короче тут цейво…не засиджуйтеся до ранку, а я піду, — підняв він пневматичний пістолет угору, — А то в мене варта, — Нестор Сергійович ще раз глянув на Святослава, а потім на Аріну, струсив головою, наче проганяючи марево і вийшов за двері. 

— Видно забагато прийняв, — констатував Святослав, — беручи каву до рук, — А в мене з'явився ще один принт тай дай, хоч колекцію збирай, — всміхнувся сам до себе Святослав.