22. Здорові розмови під "нездорову" їжу

— Ти як? — запитав Святослав Аріну, коли небезпека була давно позаду. Хлопцю здавалося, що запитання “ти як” вкрай важливе у стосунках, і йому хотілося почути на нього щиру відповідь.

Їдучи містом він крадькома спостерігав за своєю дівчиною. Чи може вона його не вважає своїм хлопцем? Може стосунки між ними досі не визначені й він занадто їй не підходить? 

— Тобі як... чесно…чи як завжди відповісти? — злегка посміхнулася Аріна у відповідь. На її обличчі читався прихований смуток. Невже свин Алік досі її зачіпає? 

— Чесно, звісно.

— Добре, — знову усміхнулася дівчина, крадькома стираючи сльози, що зрадливо набігли на очі, — У тебе жахливо не зручні посадкові місця, навіть тут, — поковзала дівчина на сидінні.

— Аріна, мені звісно прикро, що твоїй п'ятій точці незручно сидіти тут, але я цікавився не цим твоїм місцем, — підморгнув Святослав дівчині. 

— А яким же? 

— Як ти сама? — здавалося його слова, дійсно продиралися дівчині глибоко всередину, — Уся повністю. Як твій внутрішній стан? 

Тягуче мовчання повисло між ними. Незручне запитання Святослава давило на неї ще сильніше ніж зручне сидіння. Можна звісно збрехати, і сказати, що все гаразд, що вона задоволена життям, своїм тілом, своєю вагою…проте реальність говорила про інше.

— Знаєш, бути жирною капець як важко, — зітхнула дівчина.

— Ого, оце так заявочка. Я по правді думав, що тобі так нормально..і…

— І мені справді так нормально, чесно. Але це такий собі свого роду мій захист, в якому я ховаю справжню себе. В якому я й сама здається загубилася, — в словах Аріни дійсно чулася щирість, якась туга. 

— Ти завжди можеш щось виправити, якщо захочеш, звісно, — намагався якось підтримати Аріну Святослав. Та якось йому не надто то виходило, тож він лиш сильніше впивався руками в кермо автомобіля. 

— А варто? — ось воно, підступне запитання від усіх дівчат світу, на яке ніхто з хлопців не знає, як вірно відповісти. Сказати, що варто — означає визнати Аріну товстою, сказати, що не варто…хм, мабуть, то звучатиме як відверта брехня?

— Думаю, лиш ти вправі вирішувати, що тобі варто робити, а що ні. Я…я…був щирим, коли казав, що люблю тебе, Арін. А це значить, що я люблю тебе ось такою, якою ти є зараз. Та, якщо об'єктивно дивитися на ситуацію…— на мить прикусив губи Святослав, — То худнути, ймовірно, але це не точно, таки треба, — додав обережно. 

— О…а так гарно починав, — скривилася дівчина, — А закінчив...як завжди, — розсміялася Аріна, – Але ти маєш слушність.

— Щодо того, що тобі треба худнути?

— Щодо того, що лиш мені вирішувати якою мені бути та що робити зі своїм тілом! — відрізала, — Гаразд, — важко зітхнула, — Щодо всього, Святику. Ти маєш рацію щодо всього. 

— Куди ми до речі їдемо? — вирішив змінити невдалу тему хлопець.

— А мені по чому знати, — перетяла плечима Аріна, — Це ж ти за кермом.

— Я лиш умовно за кермом, а насправді усім керуєш ти, — на кілька секунд затримав погляд на дівчині Святослав, підморгнувши.

— Зізнайся, що тобою просто керує страх.

— Ні, мною керують почуття, — заперечив, — Почуття до тебе, — уточнив. “Почуття страху до тебе” – подумки пожартував хлопець, але озвучувати це не став.

Що на це відповісти Аріна не знала. Мабуть, їй варто зізнатися, що і в неї до Святослава є почуття. І ні, то не почуття вдячності, чи почуття провини…то ті самі метелики, що пурхають і пурхають щоразу, коли Святослав дивиться на неї, щоб сказати про свою симпатію.

— Ем…у тебе так в животі булькає, невже там досі не потонула вечеря? Чи може ти какати хочеш?

— Святославе!! — обурилася Аріна від його прямолінійності.

— А що такого? Я коли хочу в туалет в мене ось так само булькає, тут нічого такого немає…

— Їдемо в офіс, не хочу додому, — вирішила несподівано сама для себе.

— Не хочеш додому нести? 

— Не неси дурні! Я не хочу какати й навіть не хочу їсти, і я не хочу додому, бо там я знову буду одна-однісінька, це зрозуміло? – підвищила голос дівчина. Святослав ствердно махнув головою, і навіть ледь знову не назвав її драконихою, проте вчасно стримав язик.

— А як же хом'як? — цей жарт він вже озвучив, але суворий погляд дівчини, відповів йому, що даремно він це зробив, — То в офіс?

— Угу.

— І що ми там робитимемо?

— Я писатиму, а ти…не знаю, будеш редагувати, ти ж редактор, чи не так? 

— Ніби усе сходиться.

— Ну ось, — зітхнула Аріна, а її живіт знову голосно забулькотів.

— Даремно, ти всі яблука в Аліка викидала. Вони до речі, допомагають випорожнитися, а банани навпаки можуть…

— Просто помовч, добре? — нетерпляче перебила його дівчина. Святослав лиш згідно кивнув. 

— Треба випити “Кока-коли”, – потяглася Аріна за пляшкою.

— А це погана ідея, такі напої здатні викликати ще й метеоризм, — цю фразу Аріна уже витримати не могла. Газований напій застряг в горлі, і вона відчувала, якщо його не виплюнути з себе, то просто вибухне. Тож, порція води полетіла просто в обличчя хлопця. 

— Ти що плюєшся?? 

— Ну ти ж сказав, не пити! Як вчасно, а то я майже проковтнула, ти мене просто врятував! — демонстративно поцілувала вона хлопця в щоку, — До речі, ти такий солодкий, — хіхікнула вона йому на вухо.

— Завдяки твоїй кока-колі, — скрився хлопець, — Але цей…ну цей чмок, він …був приємний.

Аріна посміхнулася кутиком рота і потяглася за чипсами.

— О ні…ні…будь ласка, тільки не чипси, і тільки не в машині.

— Святославе, ти все більше починаєш мені нагадувати Аліка, — закотила очі Аріна, — Не будь занудою, окей?

— Гаразд, дай мені кілька штук.

— О, так значно, краще.

###