19.2 здається ти...

Зізнання хлопця гепнуло Аріні на голову, як та свиня. І вона щиро не розуміла, як на нього реагувати.

— Знаєш, Святославе, мушу визнати, що зазвичай у тебе таки смішні жарти, але ось цей геть не смішний, — пирхнула дівчина, все ж не сприйнявши його слова навсправжки. 

— А я не жартував, — звалилися знову його слова їй на голову, але вже відчувалися, як несподівана літня злива з неба. Це було схожим на втечу свині з сараю, яка вирвалася, і ніхто не знав, як її тепер ловити. Повисла занадто довга пауза…Зрештою Аріна не придумала нічого кращого ніж відкусити за раз пів сінабона і залпом випити пів стаканчика холодної кави. 

— Чекай…ти хочеш сказати, що любиш мене, як подружку? — запитала і знову піднесла Аріна стаканчик до губ, але той був вже порожнім. Вона з розпачем викинула його в урну. 

— Можеш взяти мою…каву, — простяг їй Святослав свій напій, — І навіть сінабон, — всміхнувся. 

— Я поняла… це було фейкове зізнання для фейкової дівчини. Типу для сюжету…це тобі Каріма таке нарадила? — Аріна не відмовилася б від ще одного сінабону і знову залпом пила каву. 

— Що? Та до чого тут моя начальниця? — скривив обличчя хлопець, — Я тільки, що сказав тобі, що люблю тебе. Сприйми це так, як є. Без підтексту, без жарту, без фейку і сторонніх осіб між нами. Я не намагаюся підкласти тобі якусь свиню, як і не збираюся тебе більше називати свинею. І ще…— додав хлопець,  спостерігаючи за тим як Аріна жадібно доїдала вже п'ятий сінабон, — Вибач, але й ще одну булочку я тобі теж не куплятиму. 

— Тобто ти зараз заявив, що кохаєш мене? — проковтнула Аріна здобу.

— Так, — стенув плечима Святослав.

— Мене?? Аріну, що далека від ідеалу кілограмів так на п'ятдесят…Ось цю товстушку, що може ненароком роздавити тебе, якщо впаде зверху чи з'їсти, коли буде дуже голодна? 

— Тебе…

— Каріма мала рацію, якийсь таки пришелепкуватий…— випалила дівчина і розвернулася йти. Але відчула, як хлопчача рука перехопила її зап'ясток. 

— Чекай, — зупинив її хлопець, — Не йди, Арін…ночко…Я знаю, що я занадто худорлявий для твого розкішного тіла…і дрищ, який навіть за себе не може постояти. Але дай мені шанс, — лиш тепер Аріна зрозуміла, що Святослав цілком щирий і його не хвилює її вага. Його хвилює його вага! 

— Це просто так…, — аж розгубилася дівчина. Вона відчула, що вперше не знає, що сказати Святославу. Він здається теж їй подобався, але вона всіляко відсікала думки про це від себе. Їй було навіть страшно про це думати…

— Несподівано? 

— Ну так…я… я не знаю чи вийде з нас пара…ми з тобою занадто різні екземпляри, щоб бути разом. Ти глянь на нас, я майже сто п'ятдесят…ну і ти майже п'ятдесят…

— Байдуже…

— З нас реготатимуть!

— А ми реготатимемо разом з ними. Ти…ти скажи мені, ти хочеш бути моєю дівчиною? Справжньою дівчиною? 

Але Аріна відповісти не встигла, бо Святославовий телефон почав дзвонити. 

— Це тато, — пояснив хлопець і підняв слухавку, — Алло батьку, ти що вже приїхав? 

— Так, вирішив приїхати раніше, ти не радий? 

— Та чому ж не радий? Радий…просто я чекав тебе…ну дещо пізніше.

— Якщо вже вирішив говорити відверто, Святославе, то кажи як є, що взагалі не чекав! Але я на це не зважаю..

— Тат, — вирішив заперечити син…

— Ти мені краще скажи, твоя дівчина з тобою? — запитав чоловік, а Святослав нетямуще глипнув на Аріну.

— Ну так, взагалі то у нас зараз…

— Чудово, — перебив хлопця батько, — Бери її і їдьте по мене на автовокзал. А то я тут тобі попривозив всілякого, самому важко нести. А тобі довірити не можу, а то ще загнешся разом з ручками від мого пакета, що вже рвуться в третій раз. Аріна в тебе дужа дівчина…

— Тату! — обурився хлопець, хвилюючись про те, що Аріна могла почути цю розмову. 

— Що тату? Давай! Хутко! 

На тому кінці телефону почулися протяжні гутки. Святослав з страхом в очах глянув на Аріну. Сидячи з виразу її обличчя, дівчина все чула. Здавалося вона от-от розплачеться, і втуливши йому ляпас, втече. Але Аріна враз гучно розсміялася. 

— Ти сказав правду, твій дуже прямоліній! — у неї таки з'явилися сльози, але останні були точно від щирого сміху, а не глибої образи. 

— Вибач.

— За що? Це ж був не ти….

— Так, але…

— Але це ж правда, Сухарику. А на правду ображаються хіба що слабаки. А я не слабачка…з цим навіть твій батько згідний. 

Вони мовчки взялися за руки. Обом було якось занадто ніяково. Здавалося, що навколишні люди особливо на них витріщаються. Як в підтвердження за їх спинами почулася розмова. 

— Скажи мені, що в чувака в голові, якщо він з такою жирухою зустрічається? — чувся чийсь голос з нотками відвертого знущання. 

— Та, мабуть, суцільний вінегрет! — реготнули у відповідь. 

— З такою, чувак, мабуть, один вінегрет і їсть, — судячи з тону і голосу, сторонні цілком точно хотіли, щоб їх почули. 

Святослав вирішив не реагувати, лиш міцніше стиснув руку Аріни. І видавалася вона йому такою…такою близькою. 

###