18. А як на рахунок справжнього побачення?

Ранок Каріми починався зазвичай з двох речей. Перша — горнятко кави, друга - рукопис Аріни. Жінка і сама не помітила як її поглинула ця історія, і моментами вже навіть сама ініціаторка не розуміла, що ж відбувається між цими двома занадто різними екземплярами. Та сьогоднішній розділ написаний Аріною змусив її ледь не захлинутися кавою.

“Коли я зайшла до Святослава у квартиру там пахло м'ясом. Я навіть на кілька секунд подумала, а чи не засмажив він часом свиню? Але то пахли м'ясні піци з “Ля п'єц”. Їх було чотири. У моїй голові це звучало так – їх всього лиш чотири, але в голові Святика, ймовірно,  — ого, їх аж чотири. Які ж ми з ним різні екземпляри! 

— О, Аріночко, проходь, — всміхнувся він мені. Аріночко?? А де звернення по типу жирна корівка Му-Му, дракониха чи трилітрова банка смальцю. Хоча ні, він би сказав - десятилітрова. 

— Дякую, — акуратно роззуваюся й озираюся. Квартира у нього затишна, але яка то квартира, так комірчина швидше.

— Кави? — витягує мене з думок хлопець.

— Що?...А…ну…

— Ну просто їсти піци в сухом'ятку якось, мабуть, не альо, — пояснює.

— Ну так, щоб було альо треба було до піц ще “пепсі” взяти, — Святослав виглядає трохи розгубленим, тож я спішу його заспокоїти, – Але з кавою теж піде, — всміхаюся, а Святик запрошує мене до кімнати й ставить піци на стіл, а сам йде до кухні варити каву. 

Сідаю на стілець. Дякувати Богу, цей значно більший ніж в офісі. Тож моя п'ята точка повністю у нього поміщається і ще навіть місце залишається. А м'ясні піци так пахнуть…мені аж в животі булькає і повний рот слини накочує. Не стримуюся і відкриваю одну пачку. На мене дивиться ковбаска салямі, соковиті шпондери і мисливські ковбаски. Невиносимі муки…це вище моїх сил! Рука сама тягнеться до піци. Святослав застає лиш порожню коробку. 

— Е-е-е….я лиш один шматочок, — всміхаюся, а сама думаю чи не застряг бува, шпондер десь поміж моїх зубів. 

— Один шматочок? — бере до рук пусту коробку Святослав.

— Ну, я просто не різала, — знову всміхаюся на всі тридцять два, чи скільки там в мене тих зубів, — Та й взагалі, он ще три піци є, тобі точно вистачить. Не будь жлобом! — кидаю йому звинувачення. Ну а що, кращий метод захисту то є напад. 

— Я взагалі не жлоб! — обурюється…ну принципі воно то є так. Святослава можна звинуватити у грубіянстві, сухоребрості тіла та серця, у боягузливості…ну перед свиньми так точно, але не в жлобстві. 

— Ну, якщо не жлоб, то не зациклюйся на шматочку піци, – говорю йому, а він дивиться на мене з під лоба, ще й руки так заклав на грудях, — Ну гаразд…на великому шматочку піци, — додаю і відводжу очі. Він ставить переді мною горнятко кави. Благо, те горнятко велике, а не якийсь лупиздрик, як зазвичай, – Дякую.

— А розкажи щось про себе, Аріночко, — починає розмову знову Святослав. І чого це його зациклило на моєму імені, ще й вжитому в такій…ем…ніжній формі?

— Наприклад що…— кліпаю на нього очима, а сама тягнуся до нової піци.

— Наприклад, яке у тебе хобі? — замислююся після його питання. Та Бог його знає яке в мене хобі.

— Кулінарія, — зрештою відповідаю, і відкушую новий шматок піци.

— Ммм…любиш готувати? — зацікавлено запитує хлопець, і теж бере шмат піци.

— Їсти, — відповідаю, а той шмат застигає в міліметрах від його рота. Ну, а що він таке питає? Забув вже про мої голубці може?? 

— Я до речі пам'ятаю твої голубці, — наче прочитав він мої думки, — Тож думаю кулінарія це для тебе не лише поїдання їжі, але і її приготування.

— Ну усе логічно, — сміюся собі під носа, — Щоб поглинути їжу, спочатку її треба приготувати. Вимушені міри.

Святослав лиш здіймає брови догори та запаковує рота шматком піци. Я теж слідую його прикладу. 

— Гаразд, — відкладає він той шмат піци. Дійсно хоче поговорити чи що? Ну нехай, у мене ж мета була найперше наїстися, тому я продовжую жувати, — Розкажи, що зазвичай готуєш та їси на сніданок?

— Найчастіше, — прикриваю я одне око, щоб пригадати, — Канапки з ікрою…

— Ого, то ти марнотратка, ось чому ти мене у жлобарстві звинувачувала.

— З кабачковою ікрою, — додаю, — Ти ж не дав договорити…, — регочу собі під носа.

Він якось кривиться. Свідомо чи несвідомо не знаю. Та й все одно мені. 

— Кабачкові ікру сама робиш? 

— Ні, мама, але я теж вмію. Просто я більше м'ясні піци полюбляю, — всміхаюся і тягнуся ще за шматком. Сама дивуюся звідки у мене стільки влазить. 

— Слухай Арін, я тут хотів тебе дещо запитати…е-е…а сходімо на справжнє побачення? – говорить хлопець, а мені вперше за весь час пропав апетит і я так і застигаю зі шматком піци коло рота.”

Дочитавши до моменту про справжнє побачення Каріма закрила документ і подалася в сусідню кімнату до свого головного редактора.

— Святославе, а ну но скажи мені ти навсправжки запросив Аріночку на справжнє побачення, чи це її фантазія?

Святослав кілька секунд дивився Карімі прямо в очі, але зрештою відповів:

— Ну так, а в чому проблема? 

— А в тому, що ви з нею дещо забуваєте, що і всі ті побачення що були до…теж по сюжету мали б бути справжніми! 

— Ага, а може це ви дещо забуваєте? І хоч ви тут головна, але це ж книга Аріни і вона в праві вести її як бажає. Та й взагалі усі ті побачення, що були до, містили в собі грубі жартики в бік цієї дівчини, тож навряд читачі повірять в те, що вони були справжніми. 

— Це книга, а не Аріни особистий щоденник. 

— Це автобіографія, а чим вона відвертіша, тим краще сприймається аудиторією. Благаю, дайте цій дівчині шанс. Ви ж самі бачите, що історія виходить справжньою! 

Каріма кілька секунд роздумувала над словами свого редактора, а потім сказала: