16. Найдобріші слова під "найжорстокішу" страву

З кабінету Каріми раз за разом линув гучний сміх…ні не так, радше, то був регіт! Це начальниця читала написаний Аріною розділ, який остання поспіхом написала в машині. Святослав лиш тяжко зітхав майже щохвилини. Ввімкнув кавомашину, терміново треба випити кави! В животі підступно забурчало…це означало, що не завадило б і з'їсти щось. 

— Ти чув як вона реготала? — вийшла Аріна з кабінету Каріми.

— Це не можливо було не почути, — роздратовано чмокнув Святослав роздумуючи над тим, що йому випити американо чи еспресо, — То було навіть голосніше ніж хропіння твоєї мами, – скупо всміхнувся. 

— Так можна було ще й побачити, — реготнула собі під носа дівчина, — Наші пригоди у селі їй сподобалися. Тепер вона пропонує познайомитися з твоїми батьками, — сказала Аріна, а палець Святослава аж зависнув над кнопкою, де був напис американо. Ні, краще таки еспресо, так би мовити, якомога міцніше! 

— Це погана ідея. Вкрай кепська ідея! — відповів забираючи приготований напій.

— Ну вона лиш запропонувала, — знизала плечима Аріна.

— Навіть...якби ми були справжньою парою, я вважаю, що це занадто рано знайомитися з батьками. З твоєю мамою, то випадково вийшло. А що я скажу своїй? Тобто своєму татові…агов тату, познайомся це Аріна --- моя дівчина…Ну, але вона якби несправжня моя дівчина, це так лиш щоб написати книгу, яка теж насправді не моя, — кумедно розпинався хлопець при цьому демонструючи на обличчі весь спектр емоцій, — А ти спитаєш для чого це мені, тату? Так, це ради посади на роботі, яка теж ще моя…і не відомо чи буде! 

— З тебе вийшов би чудовий актор, — хіхікнула Аріна, думаючи куди б це приземлитися, адже бажаного диванчика все ще тут не було, а сідати в вузьке крісло вона не ризикувала удруге, — Так, а що з твоєю мамою? Померла? — запитала з сумом, сідаючи на робоче місце Святика, перед самим його носом, точніше перед самою його дупою.

Хлопець лиш зітхнув і розчаровано оперся на край столу. Потім відповів:

— Це я для неї помер. 

— Прикро…— Аріна швидко перебирала в голові варіанти, як же підтримати Святослава, але на розум не приходило нічого путнього, зрештою вирішила озвучити те, що спало на думку найперше: — Ну зате ти точно не мамин синочок, — тихенько хіхікнула, але Святослав, здається, жарту не оцінив, і лиш глянув на неї з під лоба. Тож Аріна вирішила більше, поки що, не питати нічого у хлопця на цю тему, бо розмова почала заходити в якийсь тупик. Тож вона повернулася у звичну для себе стихію. Себто до розмов про їжу: — Я чую, як у тебе невпинно бурчить в животі. Це може означати лиш дві речі, перше – ти хочеш какати, але стримуєшся. Але я знаю, що ти це робити не вмієш. Значить варіант другий, ти хочеш їсти. 

— Ти ж тільки їла, коли ми їхали в машині, — насупив обличчя Святик, сьорбнувши гіркої кави.

— Ну от, ти забув коли їв востаннє, а я забула, що тільки що їла. Який гарний збіг, не думаєш? 

— Не думаю, — буркнув.

— Ти в поганому настрої, бо голодний, точно тобі кажу! — Стояла на своєму Аріна, — От зараз поїси й пів життя точно налагодиться, — привітно всміхнулася. 

— Я ще каву не допив, треба ще хоча б хвилин п'ять, — завернув очі, а Аріна вихопила стаканчик практично з під його губ і одним махом випила вміст. 

— Це зайняло навіть не п'ять секунд, а ти казав…— гепнула горням по столі, —  І взагалі, пити каву натще це не найкраще ідея, затям це собі, — сказала хапаючи свого сухарика під руку і повела до виходу, — Тим паче з твоїм то шлунком!

— Це не правда, — вирішив булькнути в знак обурення Святик, на що Аріна лиш зітхнула і сказала:

— Сухарику, запам'ятай, у стосунках завжди треба йти на компроміс. Сьогодні ти не правий, а завтра права я, — всміхнулася Аріна, а Святослав аж на кілька секунд підвис, переш ніж до нього дійшов сенс сказаного. 

— Гаразд, ходімо на обід, а то справді голова щось погано працює, — розтер скроні хлопець, при цьому важко зітхаючи. 

— Ти так зітхаєш ніби тебе на страту ведуть, – пирхнула дівчина.

— Фактично так є, мене ведуть на страту моїх грошей.

— Ти такий скнара, фу-фу-фу. Ну хочеш, я цього разу оплачу обід? – намагалася підбадьорити його дівчина.

— Хочу, але то якось не по-джентльменськи, чи що? 

— А в якому місці ти джентльмен? — розреготалася Аріна, — Можеш собі дозволити, – легкість і настрій, з яким то було сказано, розвеселив хлопця. Взагалі Святослав мусив зізнатися принаймні собі, що останнім часом його радувала присутність Аріни в його житті. Дуже радувала!

За хвилин двадцять вони вже сиділи у найближчій кафешці на літньому майданчику. Звідси завжди був гарний вигляд на вулицю, проте сьогодні цю панораму перекривали широкі Арінині плечі й Святославу нічого не залишилася, як дивитися на неї. 

— Ти куди витріщаєшся? – запитала дівчина, визираючи на нього з-під меню.

— На тебе, — аніскільки не збрехав той, — І взагалі, чого одразу витріщаюся? Може…може я милуюся…тобою, — вирішив уточнити. Така відповідь здається дещо спантеличила його “кохану”, — Ну ти просто цей об'ємна….поки охоплю всі горизонти, — не втримався від жарту хлопець, за що Аріна вперіщила його текою “Меню”.

— Ого, я, здається, побачив десяте авеню, — розтер він голову, — Ти обережніше з цією штукою, добре? 

— А ти обережніше зі своїми “компліментами”. Так би мовити, не перебільшуй зі своїм джентльменством, – всміхнулася привітно, – То що, коханий, що будеш? 

— Не знаю, я не голодний сильно. Можливо суп-пюре гороховий…

— Ніяких горохових супів з твоїм слабеньким шлунком! — обурилася Аріна, – Он бери пюрешку чи салат якийсь.

— Тут нормальний гороховий суп! Я їв неодноразово, — пробував заперечити хлопець, але тут його шлунок теж зрадливо булькоче, наче натякаючи, що він теж проти, – Гаразд, пюрешка, то пюрешка…

Офіціант назрів якраз вчасно, ще до того як між цими двома екземплярами назрів новий конфлікт. 

— Нам, будь ласка, дві порції картопляного пюре з курячими відбивними.