15.2 Втеча свині

— Ну і що тепер? — запитав Святослав, зупинивши автівку й обхопивши голову руками.

— Не знаю, що тепер. Як то кажуть шукай вітра в полі, а ти шукай свиню, — хихикнула Аріна.

— Без паніки! — закомандувала Алла, — Алік не міг далеко втекти, — Розділимося, я йду прямо, Аріночко, ти вправо, Святослав наліво, — впевнено покрокувала жінка вперед. На що Аріна лиш стенула плечима і пішла на пошуки невгамовного поросяти. Святославу ж нічого не залишалося як важко зітхнути.

— Сподіваюся, Аліку, ти не пішов наліво, — реготнув собі під носа хлопець, і подумав до чого ж абсурдно це прозвучало, – Ну чому саме мене відправили наліво? Так…зберися…ще трохи і дременеш звідси, ще хутчіше за цю свиню!! — намагався підбадьорити сам себе парубок.

За кілька метрів Святослав таки почув кувікання поросяти та подумав…ну чому? Чому цей свин пішов саме в його сторону? Та може це причулося….але ні, таки це був, Алік. “Та лелечко, що ж ти зробиш? А що зробиш, свиню зловиш!” – говорив сам з собою Свят. “Зберися…давай, ради Аріни! Ради того, щоб їй було, що їсти на Пасху та Різдво! Ти ж не сцикло! Ти ж не сцикло?” Став тихо підкрадатися до Аліка, що рив щось під кущем. Хлопець сподівався, що то не його могила риється. Підкравшись, вхопив тварину за задні лапи, але Алік, наче став кабаном, і так гепнув нещасного, що Святослав аж упав. Схопився за ноги, а тоді на ноги і давай ловити порося. Так сяк вдалося схопити того. І зараз Алік верещав і звивався в обіймах хлопця. 

— Та т-ш-ш, — намагався Святослав закрити рило нещасному, але потім передумав. А що як пальця відкусить? Так і йшов зі свинею полем до машини, паралельно набираючи до Аріни раз заразом. Один виклик, два, три, десять! Не бере…

— О…вас з Аліком на пів села чути! — сміялася Алла, що йшла на зустріч цим двом, — Таки впіймав його! Молодець! — радісно перехопила порося жінка.

— Тільки ви цей …його вже в багажник не пхайте, може якось так тримайте, не знаю.

— Нє, якщо Алік вже в моїх руках, то грець із них утече! Тут вже недалеко додому, на руках занесу! — радісно схопила Аліка під пахву Арінина мати, — Ну, а ти маєш на руках мою доньку носити, — випалила не подумавши, але потім обвівши Святика з ніг до голови поглядом, додала: – Ну або вона тебе, уже як вийде, — розсміялася,  Ну… ти почекай Аріночку і їдьте вже в місто, ви ж казали вам на роботу! 

Святослав лиш вдячно кивнув і всією душею радів, що пригоди з тим поросям закінчилися. А той факт, що він таки нездужає Аріну взяти на руки, його засмутив…і чого б? Спостерігав за Аллою, яка кріпко тримала Аліка і періодично ляскала порося по задньому місці, ймовірно, щоб те сиділо сумирно. Аж тут хтось і його ляснув по срачині. Від несподіванки, Святік аж підскочив, чим викликав в Аріни напад сміху. 

— Ти чого це б'єшся? — ображено розтер п'яту точку хлопець.

— Я не б’юся, а заграю, вважай, — безвинно заграла бровами дівчина, — Впіймав Аліка? 

— Угу, — лиш мугикнув у відповідь.

— І тебе не з'їли? — випочила на нього очі Аріна, демонструючи здивування. Святослав же лиш закотив очі у відповідь на її знущання. 

— Чому не береш слухавку? Я дзвонив тобі шістнадцять разів! Висновок? – дивився на неї Святослав з-під лоба взявши руки в боки.

— Не брати трубку від нав'язливих осіб? — хихикнула собі під носа дівчина і направилася до машини. Хлопець лиш кліпнув кілька разів очима і розвів руками. 

— Ну, пробач…я телефон у машині залишила. Проте, якби я знала, що ти так настирливо мене добиватимешся…— знову пустила бісики очима Аріна у сторону хлопця.

— Гаразд, облишмо це, — сів за кермо той, трохи підрум'янившись, — Головне, щоб в нас обох не було шістнадцять пропущених від Каріми…решта все так…

— Ти майже вгадав, — сказала Аріна беручи свій телефон до рук, — Від Каріми всього лиш одинадцять.

— Я їй просто вчора казав, що …ну про свій страх, що мене можуть свині того… з'їсти, ну може вона хвилюється…за мене…хто знає.., — але таке припущення хлопця викликало в Аріни лиш новий приступ сміху.

— Твоя начальниця радше повірить у те, що тебе з'їла я, ніж свиня. Гаразд, зараз їй перетелефоную.

Декілька гудків і у динаміку почувся голос Каріми Ігнатівни:

— Нарешті, ви передзвонили, — під “ви” жінка точно мала на увазі їх пару. Здається його начальниця почала сприймати їхній любовний тандем навсправжки, — Є щось гідне бестселеру? — запитала піднесеним голосом.

— І вам навіть не цікаво, чи живий я досі? — втрутився в розмову Святослав.

— Все що мене цікавить, це контент який має бути реалізований на сторінках книги Аріни, — така відповідь змусила Святослава завернути очі, а Аріна лиш хихикнула.

— Звісно є, Карімо. Ми зараз приїдемо в офіс і я напишу нові розділи.

— Супер, чекаю! — дала відбій жінка. 

— Знаєш, Аріночко, після тих всіх подій, мені нестерпно хочеться нічого не робити більше, а просто лежати, а всі навколо тебе хвалять, — з журбою в голосі говорив хлопець, трішки образившись на тиранію Каріми, Аріни і всіх людей навколо.

— Це називається похорони, Сухарику, — реготнула собі під носа Аріна.

— Вмієш підтримати, кохана, — знову завернув очі Святослав, паралельно звертаю з дороги села на трасу додому. 

— Знаєш, як часто говорила мені моя бабуся? Доросле життя це коли немає часу валятися на підлозі, бо ти її ще не помив. 

Святослав кілька разів кліпнув, але потім таки розсміявся. 

###