12. Свин з ім"ям колишнього)

Перед Святославом вже диміла запашна кава. Не заварена звісно, а просто залита кип'ятком, але нічого, головне, що та не залита молоком. 

— Ось...принесла фотоальбом, — ввірвалася Арінина мати знову в кімнату до своїх гостей, в одній руці тримаючи світлини, а в іншій – тацю з порізаним пляцком. І де тільки його взяла?

— Мамо, ну я ж просила, – розчаровано зітхнула Аріна, аж закриваючи обличчя руками.

— Ей, Аріночко, чого ти соромишся? — намагався підтримати дівчину її “хлопець”.

— О, і я так кажу, нема там чого соромитися! – впевнено простягла світлини Святославу Алла. 

Ага, нема чого. Аякже, ось тільки перша сторінка, а на ній восьмимісячна Аріночка світить голою дупою, викликаючи у Святослава не притворну щиру посмішку. 

— А ти вмієш, гарно позувати, ще й правильними місцями, – не втримався від коментаря хлопець.

— Ой, та не заганяй ти її у фарбу, — розсміялася Алла, — Певно у всіх батьків є такі фото своїх дітей.

— Ну у моїх нема, — заперечив.

— Змалечку не було чим позувати? — пирхнула собі під носа невдоволена Аріна. Святослав лиш глянув на неї з-під лоба натякаючи, що вкотре, її жарт геть не смішний.

— О, а тут Аріночці три роки, гляди як у ту дерев'яну ложку вчепилася, — сміялася, наче як, сама до себе Арінина мати. На світлині була зображена мала дівчинка з червоною губою та масивною дерев'яною ложкою завбільшки з її голову.

— Це вона когось з'їла? – вигнув голову на фото хлопець. Алла лиш розсміялася і відповіла:

— Ну, в Аріночки завжди був гарний апетит, але тут вона просто їла червоний борщ цією ложкою. Я зайшла і застала її за цим заняттям. Вирішила сфотографувати.

“А точніше зафіксувати місце злочину!” – подумки констатував Святослав. 

— О, а це вона в перший клас йде! — ткнула пальцем Алла у знімок, де була Аріна років семи. Світла дівчинка, з великими бантиками на двох косицях. 

— Яка чарівна, — озвучив вголос свої думки хлопець, перегортаючи сторінку альбому. На мить застиг, бо на нього знову дивилася мила дівчинка, але якій років вже так шістнадцять.

— О, а це Аріночка, в останньому класі вже, – говорила Алла з таким теплом в голосі, — А це плаття їй ще бабуся пошила на випускний. Аріна спочатку не хотіла його одягати, мовляв, у всіх куплене, а неї пошите. Але глянь як їй гарно! — озвучувала і свої мамські думки жінки, а Святослав і справді задивився тут на Аріну. Це точно вона? Струнка, навіть тендітна, у цій ніжно-рожевій сукні вона виглядала як чарівна фея або ж барвистий метелик. 

— Так, гарно…Аріна гарна, — сказав щиро, а дівчина глянула на Святослава з теплом. Той все ще не міг відвести погляду від світлини. 

— Так, мамо! — вихопила дівчина з рук Святослава фотоальбом і гучно закрила, — Вистачить я думаю. Он, у нього кава стигне.

— Ой, ну та чого ж ти? — розчаровано плеснула в долоні Алла, — Ех, все через того свинтяя Аліка, щоб його свині з'їли. Кабанюра позорний! Свинюка неосвідчена!

— Мамо! — грізно крикнула Аріна, яка вкрай не любила, коли її мати заводила розмови про її колишнє кохання.

 — От, же кнур…що з моєю донькою зробив…, — переходила майже на плач Алла.

— Який ще Алік? — зацікавлено запитав Святослав.

Алла Миколаївна вже було відкрила рота, щоб щось повідати, але грізний погляд Аріни на неї стримав жінку. Тому та лиш всміхнулася до потенційного зятя і видала:

— Так, це ж я про свиню нашу. Точніше свина….

— Свиню? — нахмуривши брови перепитав хлопець.

— Так–так, свиню! — впевнено заявила жінка, а Аріна схвально махнула їй головою, — Точніше свина. У нас же є кнур, Аліком зветься, — всміхнулася.

— Не віриш чи що? — турнула Аріна Святослава у бік, той лиш недовірливо глипав очима на цих двох жінок. Хлопець же чітко розумів, що розмова почалася не зі свині, а з людини…а закінчилася якимось хряком з кличкою Аліка. “Хоча”…прикрив одне око Святослав, подумки роздумуючи — “Коли одне іншому заважало. Люди інколи можуть бути ще тими свинями! Он Аріна ззовні точно схожа на одну з них”, – хіхікнув собі під носа, але потім стало якось гидко від себе самого, тож прибрав посмішку. Якось геть по-свинськи про таке жартувати!

— Мам, він схоже нам не вірить, я заведу його на екскурсію до Аліка, ага? — схопила Аріна під руку хлопця і швидко смикнула вгору. Святослав же від несподіванки аж коліньми об стіл гепнувся. Аж сам хрюкнув від болю.

— Алік значить, — ще раз вирішив озвучити ім'я колишнього Святослав в спину Аріні, на свій то страх і ризик. 

— Ну так, свин Алік, а що такого? Он люди собак котів людськими іменами називають, а ми свиню. Не бачу проблеми! — грізно розчахнула двері до сараю дівчина, — Ти тільки тут обережно. Під ноги дивися, а краще он взагалі, поки перевзуйся в мамині галоші…

Святослав лиш кинув косі погляди в сторону дивного взуття, що стояло в сараї, та все ж вирішив утриматися.

— Ні, я краще у своєму, — відповів стримано усміхаючись.

За невеликою дерев'яною огорожею дійсно чулося хрюкання. Хлопець зацікавлено перехилився за борт, щоб побачити свиню. На нього дивилася велика рожева пика, того самого Аліка і задоволено хрюкала. 

— Ого, який великий, майже як я, — сказав з захватом.

— Угу, ми його відгодували, а ти так сильно не перехиляйся, а то ще де гепнеш туди.

— А що ж вони їдять? — трохи подався назад хлопець, прислухавшись до поради Аріни.

— Та все їдять.

— Що і людей можуть з'їсти? — здивовано глипнув на дівчину хлопець.

— Можуть, чого ж ні. Алік у нас свин не перебірливий. Поїсти любить. 

— Матінко рідненька, а свині виходить небезпечні тварини, хижаки! — цілком серйозно сприйняв слова Аріни хлопець, — Хто б міг подумати, що якась свиня, може людину того…зсвинячити, так би мовити.

Аріна лиш хихикнула про себе і сказала:

— Ну не те щоб хижаки. Просто вони всеїдні. А як голодні, то цілком можуть стати хижаками. Ти он вечері почитай, проглянь статистику, скільки людей було з'їдено свинями, і скільки свиней з'їли люди.