7. Колишня комариха)

Святослав таки знайшов вдома чисту сорочку. Не дуже він любив класичний стиль, адже такий одяг, як він собі думав, більше личив мускулистим мужчинам, а таким він ніколи не був. Взагалі, він завжди був зі спортом на ви…ще з часів школи. Нормативи здавав з тяжкою бідою. Він часто очолював список лідерів з бігу, щоправда, з кінця. Тому кликуха дрища, надана йому Аріною, його зовсім не ображала, а от черствий сухар, таки шкребло по душі. 

Біле поло завжди його рятувало і замінювало усі сорочки. А якщо зверху надіти піджак, то взагалі ніхто не помітить різниці. А от, що ніхто не помітить його різницю з Аріною…от на це можна й не сподіватися. Бо вони вже точно виглядали як слон і мошка, чи як бегемот і жираф…одним словом, таки вони занадто різні екземпляри! 

Ще раз оглянувши себе в дзеркалі Святослав поїхав за адресою, що надіслала Аріна. Він, взагалі то думав, що та, живе десь у селі, адже те село з неї так і перло. Але ні, Аріна таки жила в місці, ще й зовсім недалеко від нього. 

— Булочка моя солодка, ти готова вже? — вирішив набрати Святослав “свою дівчину”, рушаючи автівкою. 

— А ти? 

— Ну знаєш... як кажуть — ніколи не здавайся, позорся до кінця! – всміхнувся сам до себе хлопець.

— Ніколи не чула такого, …чи це твій особистий девіз по житті? – перетворила Аріна усмішку Святослава на нещирий вискал. 

— Ти нестерпна моя, драконихо, — зітхнув хлопець, — Виходь…я майже коло тебе. 

За кілька хвилин очікування у вікно автівки постукали. Потім, знову і знову…

— Та що ж таке? – важко зітхнув хлопець, вийшовши з машини, — Чо не залізаєш? 

— Це ти зараз залізеш в машину! А я чекаю поки мене, розкішну чорну дракониху, елегантно запросять в автівку, відчинивши дверцята!

Святослав лиш обвів Аріну прискіпливим поглядом. Але дверцята таки відчинив, жестом руки запрошуючи сісти.

Аріна оцінила себе в відображенні скла і рухнула в салон. Вона ненароком обпекла собі шкіру над верхньою губою, коли поспіхом крутила волосся, тож хвилювалася аби ніхто це не помітив. Наклала чимало тонального засобу, але облік все одно трохи виступав. 

— А це що? — таки помітив опік Святослав, а Аріна лиш очі завернула, — Це ти що жир топила собі? — реготнув хлопець, — Чи вуса підкручувала? 

— Ще одне слово і я тобі дещо відкручу. Обіцяю! — розізлилася Аріна.

— А якщо серйозно, то ти гарно виглядаєш, — Аріна зустрілася з ним поглядом. Хлопець виглядав щирим, і схоже дійсно так думав, тож вона лиш ледь всміхнулася і сказала:

— Дякую.

— І все, а як щодо того, щоб і мені сказати щось …ну збадьорливе, чи що? — потис плечима.

— На жаль, мене ніколи не приваблювали дрищі.

— Пфф…– голосно пирхнув Святослав.

— Ну, а що…, – і собі пирхнула Аріна, — А що з ними робити? Не їсти? – реготнула, — Дуже весело, не знаходиш? 

— Аріночко, ти все і всіх завжди асоціюєш з їжею, так? — скрився хлопець.

— Ну а що…, — потиснула плечима, — Знаєш толку з гарної тарілки якщо вона порожня…те ж саме з людьми, вловлюєш зв'язок? 

Святослав кілька разів струсив головою, і скривив обличчя. Недолугі у неї жарти, зрештою, як і завжди. Насправді його не дуже то й хвилювала думка оточення. Навіть рідні часто ставили йому питання: “Святославе, ну як тобі може бути настільки фіолетово?” На що він лиш всміхався кутиком рота і відповідав: "Ну, а що? Фіолетовий гарний колір!” От і зараз, уявляючи себе в парі з товстушкою, він повторив сам собі:

— Ну, а що фіолетовий гарний колір! 

— Ти щось сказав? — примружила очі Аріна. 

— А, — всміхнувся хлопець, повертаючи до неї голову і підморгуючи, — Так, свій життєвий девіз повторював.

— Ми ж не осоромимося? — підтисла губи дівчина. Легке хвилювання читалося в її очах. Вона тримала в руках поділ сукні, і час від часу його смикала. 

— Та навіть якщо й так, Аріночко. Ми зробимо то разом, — знову весело підморгнула їй Святослав. 

Те разом, трішки зігріло її душу, але більше її зігрівали власні запаси жиру. То була її броня, за якою Аріна ховала свої страхи й себе саму. Коли Святослав відчинив перед нею двері, як не дивно, земля під її ногами не зникла, і навіть не провалилася. Декілька людей кинули в їх сторону зацікавлені погляди, але це тривало лиш кілька секунд, і ця цікавість швидко змінилася байдужістю. 

— Схоже, Аріночко, ніхто не побачив в тобі прекрасної Попелюшки, відтак нікому ми не цікаві. Мене взагалі, мабуть, не помітили за твоєю розлогою спиною, тому видихай, нікому немає до нас діла. 

— Бачу, ви поставилися до мого завдання відповідально, — почули вони голос Каріми, що нагрянула буквально нізвідки.

— Нікому, крім неї, — прошепотів Святослав Аріні швидко на вухо, — Аякже, Карімо Ігнатівно, — звернувся вже до начальниці хлопець, намагаючись бути максимально привітним. 

— Вже бачив, Святославе, — хитро всміхнулася Каріма, — Твоя колишня пасія теж тут, вечір обіцяє бути цікавим. Уже в передчутті вашої зустрічі. І, Святославе, не забудь представити їй Аріночку, бо я бачила Василина теж не сама сюди явилася. 

— Що ще за Василина? — відразу ж почулося назойливе Арінине шурхотіння над вухом. 

— Ти ж чула, Василина прекрасна, власною персоною, снується десь тут, — зітхнув Святослав намагаючись очима відшукати колишню дівчину.

— Снується? — перепитала Аріна, примруживши очі, — Ти говориш про неї так, наче б вона була якоюсь змією. 

— Практично так і є, — хмикнув Святослав.

— Ти усім своїм дівчатам даєш тваринні клички? — насупилася дівчина, на що Святослав вирішив не відповідати, зате в розмову втрутилася Каріма:

— І Аріночко, ви тримайте його міцніше, бо ж цей сухарик завжди розкисає після зустрічі з Василинкою. Гляди розм'якне, розгедзькається тут по підлозі, а вам то все прибирати потім. Тому тримайте його у своїх дужих руках, — закінчила настанови начальниця і залишила їх удвох. 

— Досі сохнеш по тій Василині, чи що? — пирхнула Аріна, закладаючи руки на грудях.