4.2 "Тендітний" метелик прилетів:)

Аріна мовчки сьорбала каву, так саме сьорбала голосно і дуже часто, ще й чавкала коли батончик жувала. Святослав лиш мовчки час від часу очі закочував, але вперто мовчав. Невиправний сухар! Десь за хвилин двадцять вони були вже на місці. 

— Ти куди мене привіз? — роззирнулася довкола Аріна. З одного боку ліс, з іншого поле з якимось опуклим приміщенням. 

— Не привіз…а вивіз, — хижо вишкірився Святослав ще й долоні розтер.

— Пфф, — глузливо пирхнула, — Ніколи не повірю, що ти маніяк чи вбивця. Ти хоч знаєш як вони виглядають? Вони слідкують за собою, щоб бути спритними, щоб бути сильними, щоб мати гарний вигляд…а ти…

– Так, зупини свій словесний потік і ходімо, — взяв її за руку Святослав і потяг з собою у поле. Це спрацювало, адже Аріна була здивованою, відтак аж замовкла. Десь в метрі від приміщення Святослав зупинився і витяг з кишені штанів чорний шарф, який знайшов в машині. Скільки там той шарф пролежав і кому належав було відомо...а нікому вже не відомо!

— Досі намагаєшся переконати мене, що ти маніяк? — реготнула Аріна склавши руки на грудях. 

— А ти досі не віриш? — запитав обережно закидаючи дівчині чорну тканину на шию. Це було доволі несподівано і навіть якось романтично чи що? Аріна аж принишкла і подих затамувала, хоча її ніхто не душив, — Закрий очі, — прошепотів їй Святослав на вушко. Не хотілося Аріні обурюватися, сперечатися. Чорна пов'язка повільно поповзла вгору, ось вона окреслює її підборіддя, торкається губ і зупиняється на повіках. Тканина натягується і чорний шарф зафіксовано на її очах, закриваючи видимість, — А тепер довірся мені і йди за мною. Тільки цей…обережно, бо як зашпортаєшся і гепнеш на мене, то маніячкою станеш ти, а від мене тільки місце мокре залишиться. 

Аріна тихенько хихикнула і дала Святославу руку. Вони зайшли в якесь приміщення і тут був доволі дивний клімат, наче тропіки, хоча хто їх знає, які вони ті тропіки, адже Аріна там ніколи не була. Її рука торкнулася чогось вогкого і вона аж сіпнулася забираючи її назад. 

— Ні до чого не торкайся…поки що. Почекай кілька хвилин, я зараз. — попросив Святослав відходячи трохи далі й простягаючи руку своєму брату, що вийшов на зустріч.

— Привіт…Святос…, — зупинився на півслові той. Ймовірно чоловік не очікував побачити у своїй оранжереї метелика такого розміру, — Ого, я відмовляюся бути тендітною квіточкою, я очікував на  Polyommatus icarus (метелик-блакитниця)¹, а тут ціла Ornithoptera alexandrae (Пташиний метелик королеви Александри)² з'явилася, — прошепотів брат Святослава тому на вухо, — Але таки дещо спільне у твоєї гості з метеликами є, у них обох відмінний апетит, як я подивлюся. 

— Та цить ти! А то зараз все зіпсуєш. Давай діставай своїх лялечок і сади їх їй на сукню. 

— Та там така площа, навіть якщо з лугу всіх метеликів виловити, не вистачить, — реготнув братик. Святослав лиш очі закотив, — Я не знав, брате, що тебе такі ексклюзивні смаки на ….метеликів.

— Стули пельку, а то мій метелик розізлиться на тебе і перетвориться на вогнедихаючого дракона.

— Та не буває такого, максимум в лялечку, але та що личинка. Хоча в метеликів все навпаки, спочатку гусінь, а потім метелик. А в тебе якась дегенерація — одна жирна велика гусінь. 

— Менше слів, більше діла, Славку, давай.

Хлопці тихо підкралися до Аріни й стали висаджувати метеликів на її сукню. Дівчина стояла мовчки, час від часу хихикаючи й лиш припускаючи, а що ж відбувається. 

— Так, моя солодка булочка, — сказав Святослав оглядаючи Аріну. Виглядало дуже красиво. Темне плаття дівчини прекрасно контрастувало з яскравими метеликами, які ніжно тріпотіли крильцями, — Зараз я обережно зніму пов’язку і ти побачиш сюрприз. 

Але сюрпризом для Святослава стала реакція Аріни. Та стала вижати як ненормальна і ще руками розмахувати в різні сторони. Перелякані метелики летіли хто куди, а разом з ними й скляні колби. Славік аж за голову вхопився, але швидко взявши себе в руки став ловити своє добро, щоб хоч щось врятувати від краху.

— Святославе, ти думаєш втихомирювати свого птеродактиля, чи ти чекаєш поки вона все тут рознесе!!? — кричав Славік, що уже врятував щонайменше п'ять колб. 

— А я попереджав, що вона дракониха, а ти не вірив, — Святослава чогось смішила ця вся ситуація, і він зловтішався з переляку Аріни та розгубленого Славіка. Бо ж він, Святослав, як завжди зберігав свою витримку і самоконтроль. 

— А я от не збираюся чекати стадії поки в неї з горлянки вогонь понесеться, — роздратувався остаточно Славік і сам гепнув колбою об підлогу. Та гучно дзенькнула і це на мить зупинило Аріну і її крик, але лиш на кілька секунд. Бо їй на руку знову сів метелик і вона, як безумна, не контролювала себе. 

— Агов, — підбіг до неї Славік і добряче труснув за плечі, — Що з тобою, перестань кричати! Ну! 

Аріна трішки знизила градус крику, але все ще горланила.

— Так, Святославе, подай сюди колбу, бо іншого виходу я не бачу, — сказав розгублений Славік все ще торуючи дівчину за плечі.

— Думаєш, заткнеш їй рота колбою і вона мовчатиме? — хмикнув Святослав підходячи до них. Рвучко відсторонив брата від Аріни, а потім міцного обійняв. Важко йому було охопити всю її талію, але він відчайдушно старався, – Ну чого ти, боїшся метеликів, так? — запитав таким лагідним голосом, що від його тону різко замовкла не тільки Аріна, але й Славік. 

Аріна нарешті розплющила очі, в них точно стояли сльози. Було помітно, що її істерика не притворна, а дівчина дійсно налякана. Вона лиш ледь кивнула. 

– Я …я дико боюся комах, – нарешті вичавила з себе і трохи зрештою розслабилася.

— Але це ж метелики! — обурився Славік розводячи руками, а от Святослав не спішив розводити руки з талії дівчини.

— Але ж комаха, — ледь всміхнулася Аріна.

— Метелики красиві…Хто взагалі може боятися метеликів?! — все ще дивувався Славік.

— Я, – важко зітхнула Аріна і нарешті відсторонилася від Святослава.